Всего за 284 руб. Купить полную версию
Одного дня ми з ним мали відтирати плями іржі зі стін у дівчачому душі. Я роззирався по роздягалці з цікавістю юного мусульманина, що невідомо як опинився глибоко на жіночій території. Вона була така ж, як хлопчача, але при цьому зовсім інакша. Пісуарів, ясна річ, не було, а були два ніяк не підписані металеві ящички на стінах, які за розміром не підходили для паперових рушників. Я запитав, що в них. «Затички для піхов, сказав Гаррі. У ті їхні дні місяця».
Ще я помітив, що тут, на відміну від хлопчачої роздягалки, в душових кабінах були підковоподібні хромовані жердки, до яких кріпилися рожеві пластикові шторки. Можна було усамітнитися, коли миєшся. Я сказав про це Гаррі, а він стенув плечима: «Мабуть, малим дівчатам більш соромно бути голими».
Цей спогад повернувся до мене одного дня під час роботи в пральні. Я побачив завязку історії: дівчата миються в душі роздягалки, де нема підковоподібних жердок, рожевих пластикових шторок і усамітнення. І в однієї з дівчат починається місячне. От лише вона не знає, що це таке, і решта дівчат бридливо, нажахано, глузливо починають закидати її прокладками. Або тампонами, які Гаррі назвав затичками для піхов. Дівчинка починає кричати. Стільки крові! Вона думає, що помирає, що решта дівчат насміхаються з неї попри те, що вона стікає кровю до смерті вона реагує дає відсіч але як?
За кілька років до того я читав статтю в журналі «Life»[92], де висувалося припущення, що принаймні декілька відомих випадків полтергейсту були насправді телекінетичними феноменами; телекінез це здатність рухати предмети силою думки. Існували свідчення, що молоді люди можуть мати таку силу, йшлося в статті, особливо дівчата в ранньому підлітковому віці, якраз коли в них уперше мало бути
Бац! Зійшлися дві неповязані думки підліткова жорстокість і телекінез, і я отримав ідею. Утім, я не покинув свого поста біля «Washex» 2, не почав бігати по пральні, розмахуючи руками та гукаючи «Еврика!». У мене бувало багато інших ідей, не гірших, а часом навіть кращих. А проте я подумав, що це може стати основою хорошої довгої оповідки для «Cavalier», а ще закрадалася думка про можливість публікації в «Playboy», який платив до двох тисяч доларів за коротку прозу. За дві тисячі баксів можна купити нову трансмісію в «бюїк», і ще багато залишиться на продукти. Я поставив це оповідання на маленький вогонь на дальню конфорку уже не зовсім свідоме, але ще й не несвідоме. Я встиг почати викладацьку карєру, перш ніж сів одного вечора і вирішив спробувати. Я написав три аркуші з одинарним інтервалом першої чернетки, відтак гидливо їх зжужмав і викинув.
У мене були чотири претензії до написаного. Першим і найменш важливим було те, що оповідка не зачіпала мене на емоційному рівні. Другим і трохи важливішим було те, що мені не дуже подобалася головна героїня. Керрі Вайт здавалася тупою і пасивною, вродженою жертвою. Інші дівчата кидали в неї тампони та прокладки, скандували: «Затикай! Затикай!», а мені було байдуже. Третім і ще важливішим було те, що мені не вдавалося освоїтися з середовищем і виключно жіночими другорядними персонажами. Я приземлився на жіночу планету, і єдина вилазка у дівчачу роздягалку в брансвікській школі кілька років тому не вельми допомагала тут зорієнтуватися. Найкраще мені вдавалося письмо, коли воно було інтимним, наче сексуальний дотик шкіри до шкіри. Із «Керрі» в мене було відчуття, ніби я в гумовому гідрокостюмі, який ніяк не можу стягнути. Четвертим і найважливішим за все було усвідомлення, що оповідка вистрілить, лише якщо буде довгою, може, навіть довшою за оповідання «Часом вони повертаються», яке й так стояло на дальшій межі обсягу, прийнятного для ринку чоловічих журналів. А ще ж має лишитися вдосталь місця для чирлідерок, які дивним чином забули вдягти трусики, саме заради них чоловіки й купували ці журнали. Я не бачив сенсу витрачати два тижні або навіть місяць на написання повісті, яка мені не подобається і яку не можна буде продати. Тож я її викинув.
У мене були чотири претензії до написаного. Першим і найменш важливим було те, що оповідка не зачіпала мене на емоційному рівні. Другим і трохи важливішим було те, що мені не дуже подобалася головна героїня. Керрі Вайт здавалася тупою і пасивною, вродженою жертвою. Інші дівчата кидали в неї тампони та прокладки, скандували: «Затикай! Затикай!», а мені було байдуже. Третім і ще важливішим було те, що мені не вдавалося освоїтися з середовищем і виключно жіночими другорядними персонажами. Я приземлився на жіночу планету, і єдина вилазка у дівчачу роздягалку в брансвікській школі кілька років тому не вельми допомагала тут зорієнтуватися. Найкраще мені вдавалося письмо, коли воно було інтимним, наче сексуальний дотик шкіри до шкіри. Із «Керрі» в мене було відчуття, ніби я в гумовому гідрокостюмі, який ніяк не можу стягнути. Четвертим і найважливішим за все було усвідомлення, що оповідка вистрілить, лише якщо буде довгою, може, навіть довшою за оповідання «Часом вони повертаються», яке й так стояло на дальшій межі обсягу, прийнятного для ринку чоловічих журналів. А ще ж має лишитися вдосталь місця для чирлідерок, які дивним чином забули вдягти трусики, саме заради них чоловіки й купували ці журнали. Я не бачив сенсу витрачати два тижні або навіть місяць на написання повісті, яка мені не подобається і яку не можна буде продати. Тож я її викинув.