Кинг Стивен - Про письменство. Мемуари про ремесло стр 17.

У нас вийшло. Наш шлюб пережив усіх світових лідерів, крім Кастро[76], а якщо ми й далі будемо говорити, сперечатися, кохатися й танцювати під «Ramones» ґаба-ґаба-гей[77]  то, мабуть, виходитиме й далі. Ми різного релігійного походження, але, будучи феміністкою, Таббі ніколи не фанатіла від католицизму, в якому чоловіки встановлюють правила (серед яких Богом дана настанова: завжди входити без презика), а жінки перуть спіднє. Я хоч і вірю в Бога, проте мені організована релігія ні до чого. Ми вийшли з однакового робітничого середовища, обоє мясоїди, обоє прихильники демократів і з типовою для янкі підозріливістю ставимося до життя за межами Нової Англії. Ми сексуально сумісні та моногамні за натурою. Однак найміцніше нас повязують слова, мова і праця нашого життя.

Ми познайомилися, коли трудилися в бібліотеці, а закохався я в неї на поетичній майстерні восени 69-го; я був на четвертому, останньому курсі, а вона на третьому. Я закохався в неї почасти тому, що розумів, нащо вона займається своїм ділом. І тому, що вона сама розуміла, нащо цим займається. А ще я закохався, бо вона була в сексуальному чорному платті й шовкових панчішках, таких, що причіпляються до підвязок.

Не хочу надто критикувати своє покоління (а втім, хочу: ми мали шанс змінити світ, а натомість обрали канал «Шопінг на дивані»), але серед моїх тогочасних знайомих студентів-письменників побутував погляд, що хороше письмо зявляється спонтанно, в напливі відчуттів, які треба негайно ловити; під час будівництва своїх надважливих сходів у небеса не можна просто собі стояти з молотком у руці. «Ars poetica»[78] за 1969 рік було найкраще виражене в пісні Донована Лейтча: «Спершу є гора / Потім гори немає / Потім є»[79]. Майбутні поети жили в росянистому толкіністичному світі й вихоплювали вірші з ефіру. Думка була практично одностайна: серйозне мистецтво приходить десь звідти! Письменники благословенні стенографісти під Боже диктування. Не хочу соромити нікого зі своїх давніх друзів того періоду, тому ось вигадана версія того, що я маю на увазі, зібрана зі шматочків багатьох справжніх віршів:

Якби ви запитали в поета, що цей вірш означає, скоріше за все, отримали б від нього зневажливий погляд. Решта б випромінювала зніяковілу мовчанку. А те, що поет, напевне, не зміг би вам нічого розказати про свої механізми творчості, всі, звісно, вважали б несуттєвим. Під примусом він, імовірно, сказав би, що немає жодних механізмів, а є лиш еякуляція відчуттів: спершу є гора, потім гори немає, потім є. А якщо, виходячи з припущення, що такі загальновживані слова, як «самотність», мають для всіх нас однакове значення, отриманий вірш буде халтурний, то ну чого ти, забий на цей старомодний чос, заціни глибину. Я ніколи не доганяв такого підходу (хоч і не насмілювався про це говорити, принаймні так багатослівно) і як же зрадів, коли дізнався, що гарна дівчина в чорному платті та шовкових панчохах теж не дуже доганяла. Вона не казала про це прямо, а втім, не було й потреби. Її твори промовляли за неї.

Учасники майстерні  з дюжина студентів і троє чи четверо інших викладачів збиралися двічі на тиждень у вітальні викладача Джима Бішопа і працювали в дивовижній атмосфері рівності. Вірші набиралися та роздруковувалися на мімеографі на кафедрі англійської в день кожної майстерні. Поети декламували, а всі інші читали за ними по копіях. Ось один із віршів Таббі тієї осені:

Пісня поступу Августина

Коли Таббі дочитала, зависла тиша. Ніхто не знав, як реагувати. Крізь вірш ніби було пропущено троси, на яких рядки натягувалися, доки майже починали гудіти. Комбінація вправної дикції та маячни´х образів схвилювала мене й просвітила. Її вірш також дав мені відчути, що я не один переконаний, ніби добре письмо може водночас і пянити, і нести якусь думку. Якщо тверезі, як скельце, люди здатні трахатися, як шаленці,  щиро втрачати розум у момент своїх терзань,  то чому письменник не може бути здатний збожеволіти і при цьому залишатися при глузді?

Також мені сподобалися старанність і праця, вкладені в цей вірш, які наводили на думку, що в написанні віршів (або оповідань чи есе) стільки ж спільного з підмітанням підлоги, скільки й із легендарними моментами одкровень. У пєсі «Родзинка на сонці»[80] один персонаж вигукує: «Я хочу літати! Я хочу торкнутися сонця!», на що його дружина відповідає: «Спочатку доїж яєшню».

Під час подальшого обговорення читання Таб мені стало ясно, що вона розуміє свій вірш. Вона точно знала, що хотіла сказати, і їй це майже повністю вдалося. Вона знала про Блаженного Августина (354430 рр. н. е.) як католичка і студентка історичного профілю. Августинова мати (теж свята) була християнкою, а батько язичником. До свого навернення Августин прагнув грошей і жінок, а після боровся зі своїми сексуальними поривами. Він відомий своєю Молитвою розпусника, де сказано: «О Господи, зроби мене цнотливим але ще не зараз». У своїх писаннях він зосереджував увагу на боротьбі людини, яка прагне відмовитися від віри в себе на користь віри в Бога. І часом порівнював себе з ведмедем. Усміхаючись, Таббі так схиляє підборіддя, що виглядає мудрою та до болю милою. Памятаю, вона й тоді так зробила і сказала: «Крім того, я люблю ведмедів».