Всего за 284 руб. Купить полную версию
Не будь дурним, Стівене, казала вона. З твоїм зором тебе першим застрелять. Як ти збираєшся писати, якщо загинеш?
Вона справді так вважала і була рішуче налаштована головою та серцем. Усе завершилося тим, що я подавав заявки на стипендії, на позики та пішов працювати на фабрику. Я б точно далеко не заїхав за 56 доларів на тиждень, які отримував за статті про турніри з боулінгу та «Перегони в мильних ящиках»[65] для «Enterprise».
Протягом останніх тижнів навчання в ЛСШ мій розклад мав такий вигляд: о 7:00 підйом, о 7:30 іду в школу, о 14:00 закінчуються уроки, о 14:58 відмічаюся на третьому поверсі «Ворамбо», вісім годин пакую текстиль у мішки, о 23:02 відмічаюся про кінець зміни, дістаюся додому приблизно за чверть до півночі, зїдаю тарілку сухого сніданку, падаю на ліжко, встаю зранку, і все повторюється знову. Кілька разів я працював подвійну зміну, потім з годину спав перед школою у «форді ґелексі» 1960 року (Дейвова стара машина), відтак, пообідавши, досипляв на пятому та шостому уроках у кабінці медсестри.
З початком літніх канікул стало легше. По-перше, мене перевели в підвал до фарбувальні, де було на десять градусів прохолодніше. Моє завдання полягало у фарбуванні зразків тканини мельтон у пурпуровий та темно-синій кольори. Припускаю, що десь у Новій Англії досі є люди, в яких у шафах висять піджаки, пофарбовані вашим покірним слугою. Це було не найкраще літо в моєму житті, але мене не затягло в машинерію і я не зшив собі пальці докупи на одній з потужних швейних машин, які ми використовували для підперізування нефарбованої тканини.
На 4 липня[66] фабрика зачинилася на цілий тиждень. Працівники, які пропрацювали на «Ворамбо» пять або більше років, отримали тиждень оплачуваних вихідних. А тим, хто працював менш ніж пять років, запропонували роботу в бригаді, яка мала зверху донизу почистити фабрику, включно з підвалом, якого не чіпали років 4050. Я, певно, погодився би працювати в тій бригаді платили півтори ставки, але всі місця були зайняті задовго до того, як бригадир дійшов до старшокласників, яких у вересні вже не буде. Коли я наступного тижня повернувся на роботу, один із фарбувальників сказав, що це була жесть, і шкода, що мене тут не було. «Щури в підвалі завбільшки з котів, казав він. А деякі, бляха, здоровенні, як собаки».
Щури завбільшки з собак! Ох, йо!
Одного дня наприкінці фінального семестру в коледжі, коли випускні іспити вже були позаду і не було чим зайнятися, я згадав історію фарбувальника про щурів під фабрикою завбільшки з котів, а деякі, бляха, здоровенні, як собаки, і почав писати оповідання «Нічна зміна». Робив це знічевя одного травневого дня, але за два місяці журнал «Cavalier»[67] купив це оповідання за 200 доларів. Перед тим я вже встиг продати два оповідання, але вони в сумі принесли якихось 65 доларів. А цей раз одним махом вийшло втричі більше. Мені аж подих забило, серйозно. Я став багатим.
Щури завбільшки з собак! Ох, йо!
Одного дня наприкінці фінального семестру в коледжі, коли випускні іспити вже були позаду і не було чим зайнятися, я згадав історію фарбувальника про щурів під фабрикою завбільшки з котів, а деякі, бляха, здоровенні, як собаки, і почав писати оповідання «Нічна зміна». Робив це знічевя одного травневого дня, але за два місяці журнал «Cavalier»[67] купив це оповідання за 200 доларів. Перед тим я вже встиг продати два оповідання, але вони в сумі принесли якихось 65 доларів. А цей раз одним махом вийшло втричі більше. Мені аж подих забило, серйозно. Я став багатим.
Улітку 1969 року я влаштувався за програмою роботи й навчання[68] в бібліотеку Університету Мену. Це була прекрасна і водночас паскудна пора. У Вєтнамі Ніксон[69] реалізовував свій план припинення війни, суть якого, здавалося, полягала в тому, щоб дотла розбомбити Південно-Східну Азію. «Знайомтесь, новий бос, співали The Who, такий самий, як старий бос»[70]. Юджин Мак-Карті[71] поринув у поезію, щасливі хіпі носили штани-кльош і футболки з написами на кшталт «УБИВАТИ ЗАРАДИ МИРУ ВСЕ ОДНО ЩО ТРАХАТИСЯ ЗАРАДИ ЦНОТИ». Я носив чудовий комплект бакенбардів-матончопсів[72]. «Creedence Clearwater Revival» співали «Green River»: босоногі дівчата танцюють у місячному сяйві; а Кенні Роджерс усе ще був із «The First Edition». Мартін Лютер Кінг і Роберт Кеннеді вже були мертві, але Дженіс Джоплін, Джим Моррісон, Боб «Ведмідь» Гайт[73], Джимі Гендрікс, Кесс Елліот[74], Джон Леннон та Елвіс Преслі усе ще жили й творили музику. Я мешкав зовсім поряд із кампусом у «Кімнатах Еда Прайса» (сім баксів на тиждень плюс додатковий комплект постільної білизни). Люди висадилися на Місяць, а я потрапив у Список декана[75]. Скільки див і чудес.
Одного дня наприкінці червня наша бібліотечна тусовка обідала на газоні позаду університетської книгарні. Між Паоло Сільвою та Едді Маршем сиділа охайна дівчина з гучним хрипким сміхом, рудавим волоссям та найгарнішими ногами на моїй памяті, які чудово проглядалися з-під короткої жовтої спіднички. У неї була при собі «Душа на льоду» Елріджа Клівера. Я не бачив її в бібліотеці. До того ж мені не вірилося, що студентка коледжу може так прекрасно і безбоязно сміятися. А ще, незважаючи на серйозне чтиво, матюкалася вона, як роботяга, а не студентка (і собі побувши роботягою, я мав достатню кваліфікацію для такого судження). Її звали Табіта Спрюс. Ми одружилися через півтора роки. Ми й досі одружені, і вона ніколи не дає мені забути, що, коли ми познайомилися, я подумав, ніби вона дівчина Едді Марша, місцева. Може, офіціантка-книголюбка з локальної піцерії, яка вийшла на обід.