Всего за 284 руб. Купить полную версию
Писати історію з багатьох частин для «Дейвової промокашки» було цікаво, а от із рештою моїх журналістських обовязків я нудився. Проте це робота в газеті, яка б вона не була, про це всі знали, тож у десятому класі я став редактором шкільної газети «Барабан» у лісбонській старшій школі. Не пригадую, щоб мені дали в цій ситуації право вибору. По-моєму, просто поставили перед фактом. Моїм заступником був Денні Імонд, якому займатися газетою було ще менш цікаво, ніж мені. Денні просто подобалося, що кабінет 4, де ми працювали, був поряд із дівчачим туалетом. «Стіве, колись я просто психону і прорубаю туди хід, казав він мені багато разів. Раз, раз, раз!» Якось він додав, мабуть, на виправдання своїх бажань: «Там найгарніші дівчата школи задирають спідниці». Це прозвучало настільки фундаментально тупо, що в цьому навіть була якась мудрість, наче дзен-буддистський коан чи раннє оповідання Джона Апдайка.
«Барабан» за мого редакторства не зазнав розквіту. Тоді, як і зараз, в мене наставали періоди неробства, за якими йшли періоди трудоголічного шалу. За 19631964 навчальний рік вийшов тільки один випуск «Барабана», зате це був монстр, грубіший за телефонний довідник Лісбон-Фоллз. Одного вечора, до смерті знудившись через звіти успішності класів, новини команди чирлідерок[47] і чиюсь тупорилу спробу написати гімн школи, я створив сатиричну шкільну газету, хоча мав би вигадувати підписи до фотографій у «Барабані». Так зявилися «Сільські риглі»[48]. У рамочці в лівому верхньому кутку замість гасла «Усі новини, гідні друку»[49] було «Усе гівно, що мастить руку». Через цей невигадливий гумор у мене єдиний раз за всю шкільну карєру були справді серйозні проблеми. А ще це привело мене до найкориснішого письменницького уроку в житті.
У типовому для журналу «Mad» стилі («Щоб я та й переживав!»)[50] я наповнив «Риглі» вигаданими замітками про вчителів ЛСШ, називаючи їх на прізвиська, за якими учні негайно їх упізнали. Так, міс Рейпетч, яка відповідала за контроль самостійного навчання в школі, стала міс Щурихою[51]; містер Рікер, учитель англійської мови, відповідальний за підготовку учнів до вступу в коледж (найелегантніший з усіх учителів нашої школи, дуже схожий на Крейґа Стівенса в серіалі «Пітер Ґанн»[52]), став Корівникóм, бо в них був родинний бізнес «Молочарня Рікерів»; містер Діль, учитель наук про Землю, став містером Кривдою[53].
Як і, напевно, всякий старшокласник-гуморист, я був приголомшений власним гумором. Оце я дотепний! Справжній тобі Г. Л. Менкен[54] з фабрично-заводського містечка! Я просто мушу взяти «Риглі» в школу й показати друзям! Та вони ж усі разом животи понадривають!
Власне, вони й понадривали животи. У мене було хороше уявлення про те, що смішить старшокласників, і це відбилося в змісті «Сільських риглів». Одна стаття була про те, як виставкова корова джерсейської породи Корівника перемогла в конкурсі пердунів серед худоби на Топсгемському ярмарку; інша про те, що містера Кривду звільнили, бо він запхнув собі в ніздрі оченята піддослідних свинячих зародків. Гумор, бачте, величного свіфтівського ґатунку. Вишукано, еге ж?
На четвертому уроці, під час самостійного навчання, троє моїх друзів так реготали «на гальорці», що міс Рейпетч (для тебе вона Щуриха, друзяко) підкралася подивитися, що там такого смішного. Вона конфіскувала «Сільські риглі», в яких я чи від непереборної пихи, чи з неймовірної наївності вказав своє імя як головного редактора та Великого й Могутнього Патрона; і наприкінці дня мене вже вдруге за шкільну карєру викликали до директора через те, що я понаписував.
Цього разу проблеми були значно серйозніші. Більшість учителів із гумором поставилися до моїх кпинів, навіть містер Кривда був готовий махнути рукою на свинячі оченята, але одна вчителька ні. Це була міс Марґітан, яка викладала дівчатам стенографію та друкування в рамках курсу підприємництва. Вона вселяла повагу та страх. У традиції вчителів давніших часів міс Марґітан не хотіла бути твоїм другом, твоїм психологом чи натхненницею. Її завданням було дати тобі ділові навички, її вимогою навчати цілковито за правилами. Її правилами. На уроках міс Марґітан дівчат іноді просили стати навколішки на підлозі, і, якщо поділ спідниці не торкався лінолеуму, їх відправляли додому перевдягатись. І хоч як слізно її благали, вона не мякшала; хоч як аргументували, її світогляд не мінявся. Її списки покараних учнів були найдовшими в школі, однак її дівчат традиційно обирали для виголошення прощальної та вітальної промов[55], і згодом вони зазвичай добре влаштовувалися на роботу. Багато кому вдавалося її полюбити. Інші ж люто ненавиділи як тоді, так і нині, через багато років. Оці другі дівчата казали на неї Опаришка[56] Марґітан, як, безсумнівно, і їхні матері перед тим. У «Сільських риглях» була замітка, яка починалася словами: «Міс Марґітан або, як ніжно кличуть її лісбонці звідусіль, Опаришка»
На четвертому уроці, під час самостійного навчання, троє моїх друзів так реготали «на гальорці», що міс Рейпетч (для тебе вона Щуриха, друзяко) підкралася подивитися, що там такого смішного. Вона конфіскувала «Сільські риглі», в яких я чи від непереборної пихи, чи з неймовірної наївності вказав своє імя як головного редактора та Великого й Могутнього Патрона; і наприкінці дня мене вже вдруге за шкільну карєру викликали до директора через те, що я понаписував.