Всего за 284 руб. Купить полную версию
На момент, коли пятдесяті поступилися місцем шістдесятим, у нашому регіоні було лише два кінотеатри, і обидва в Льюїстоні[35]. В «Емпайрі» відбувалися премєри, там показували діснеївські фільми, епічне біблійне кіно та мюзикли, в яких ансамблі прилизаних людей співали й танцювали. Я ходив на всякі фільми, якщо було кому мене відвезти зрештою, кіно є кіно, але вони мені не вельми подобалися через свою обридливу правильність, передбачуваність. Дивлячись «Пастку для батьків», я сподівався, що Гейлі Міллз зустрінеться з Віком Морроу зі «Шкільних джунглів»[36]. Це бодай трохи оживило б сюжет. Мені здавалося, одного погляду на викидний ніж Віка і в його гострі очі було б досить, аби Гейлі переосмислила свої дрібязкові домашні проблеми. І, лежачи в ліжку під своєю косою стіною та слухаючи вітер у кронах чи щурів на горищі, я мріяв не про Деббі Рейнолдс у ролі Теммі, й не про Сандру Ді в ролі Ґіджет[37], а про Іветт Вікерс у «Нападі гігантських пявок» і про Луану Андерс у «Божевіллі 13»[38]. Не було мені діла до краси, не було мені діла до радості, ні до Білосніжки та семи тих чортових гномів. У тринадцять років я хотів чудовиськ, які пожирали цілі міста, радіоактивних трупів, які вилазили з океану та жерли серферів, і дівчат у чорних ліфчиках, які були на вигляд як бидло з трейлерного парку[39].
Фільми жахів, наукова фантастика, кіно про банди тінейджерів у пошуках сексуальних пригод, про лузерів на мотоциклах ось від чого зашкалювали мої прилади. Усе це показували не в «Емпайр» на верхньому краю Лісбон-стрит, а в кінотеатрі «Рітц», ген унизу, серед ломбардів та недалеко від магазину одягу «Луїс», де в 64-му я купив свою першу пару бітлівських шузів. Від мого дому до «Рітца» було 22 км, я їздив туди на попутках щовихідних протягом восьми років між 1958 і 1966 роками, доки нарешті не отримав водійські права. Іноді я ходив у кіно зі своїм другом Крісом Чеслі, іноді сам, проте головне, що ходив завжди, пропускав лише через хворобу чи з інших поважних причин. Саме в «Рітці» я подивився «Я вийшла заміж за космічного монстра»[40] з Томом Трайоном, «Привид у домі на пагорбі» з Клер Блум та Джулі Гарріс, «Дикі янголи» з Пітером Фондою та Ненсі Сінатрою. Я бачив, як Олівія де Гевілленд виколює Джеймсу Каану очі саморобними ножами в «Леді у клітці», як Джозеф Коттен повстає з мертвих у «Тихше, тихше люба Шарлотто», дивився, затамувавши подих (і з неабияким хтивим інтересом), чи повністю Еллісон Гейс виросте зі свого одягу в «Нападі пятдесятифутової жінки». «Рітц» пропонував найпрекрасніші речі в житті, якщо сидіти в третьому ряду, уважно дивитися й не кліпати під час важливих моментів.
Нам із Крісом подобалися будь-які жахи, але улюбленими були фільми з лінійки американсько-міжнародного виробництва, більшість яких зняв Роджер Корман[41], а назви були злизані з Едґара Аллана По. Я не кажу, що фільми зняті за мотивами творів По, бо в них не було майже нічого спільного з його прозою та поезією (не повірите, але «Ворон» був знятий як комедія). А проте в найкращих з них «Палац із привидами», «Хробак-переможець», «Маска Червоної Смерті» досягалося відчуття галюцинаторної моторошності, і це робило їх такими особливими. Ми з Крісом вигадали власну назву для цих фільмів, яка виносила їх в окремий жанр. Були вестерни, мелодрами, були воєнні історії а були «По-фільми».
Ходімо в суботу на обідній сеанс? пропонував Кріс. У «Рітц».
А що йде? питав я.
Щось про мотоциклістів і По-фільм, казав він.
Ясна річ, почувши про таку комбінацію, я був обома руками за. Брюс Дерн дає жару на гарлеї, а Вінсент Прайс дає жару в замку з примарами над бурхливим океаном чого ще бажати? А якщо пощастить, можна натрапити на Гейзел Корт у мереживній нічній сорочці з глибоким вирізом.
З усіх По-фільмів найглибше мене та Кріса вразив «Провалля і маятник». Широкоекранний і кольоровий (а в 61-му, коли вийшов цей, кольорові фільми жахів усе ще були рідкістю) фільм за сценарієм Річарда Метісона взяв кілька стандартних готичних інгредієнтів і зробив із них дещо унікальне. Імовірно, це був останній висококласний студійний фільм жахів до премєри звірячого інді-фільму «Ніч живих мерців» Джорджа Ромеро, чия поява навіки все змінила (де в чому на краще, але переважно на гірше). У найкращій сцені, від якої ми з Крісом прикипіли до своїх сидінь, Джон Керр роздовбує замкову стіну та знаходить тіло своєї сестри, яку явно поховали живцем. Я досі памятаю крупний план обличчя покійниці, знятий крізь червоний фільтр обєктивом, який розтягнув її лице в перебільшеному безгучному крику.
Того вечора довгою дорогою додому (якщо машин було мало, доводилося йти пішки по шість-вісім кілометрів і приходити додому аж затемна) в мене виникла чудова ідея: я зроблю з «Провалля і маятника» книжку! Напишу новелізацію, як «Monarch Books»[42], які видали новелізації такої безсмертної кінокласики, як «Джек-різник», «Ґорґо» та «Конґа»[43]. Але я не просто напишу цей шедевр, я ще й надрукую його за допомогою барабанного преса в нашому підвалі й продаватиму в школі! Піу! Ти-бдищ!
Сказано зроблено. Працюючи зі старанністю й ретельністю, за які мене пізніше так хвалили критики, я за два дні створив свою «книжкову версію» «Провалля і маятника», пишучи просто на трафаретах, з яких друкував. І, хоча жоден примірник цього шедевру не зберігся (принаймні наскільки я знаю), по-моєму, він був за обсягом вісім сторінок з одинарним інтервалом та мінімальними відступами між абзацами (не забувайте, кожен трафарет коштував 19 центів). Я друкував на аркушах з обох боків, як у звичайній книзі, і додав титул, де намалював примітивний маятник, з якого скрапували маленькі чорні ляпки, що мали бути схожі на кров. В останній момент я зрозумів, що забув ідентифікувати видавництво. Через півгодини приємних роздумів я надрукував слова A V.I.B. BOOK у правому верхньому кутку своєї титульної сторінки. V.I.B. означало Very Important Book[44].