Єдиною людиною, що не помічала дивної поведінки Боббі, була мама. Вся увага Ліз Ґарфілд тепер була поглинута подорожжю до Провіденса. Вечорами вона розмовляла телефоном з містером Бідерменом і двома іншими, що їхали разом з ними. Одного звали Білл Кушмен, імені другого Боббі точно не пригадував. Мама то розкладала одяг на ліжку, що покривала майже не було видно, потім сердито хитала головою й ховала речі назад до шафи. Записалася на зачіску, потім передзвонила перукарці й спитала, чи можна зробити ще й манікюр. Боббі навіть не зовсім уявляв, що воно таке, той манікюр. Довелося спитати в Теда.
Здавалося, приготування її захоплювали, та було в її настрої і щось похмуре. Вона скидалася на десантника, що збирається висадитися на ворожому березі, або на парашутиста, який готується вистрибнути за лінією фронту. Одна з телефонних розмов була більше схожа на суперечку пошепки. Боббі здалося, що з містером Бідерменом, однак не був певен. У суботу Боббі увійшов до маминої спальні саме тоді, коли вона оглядала дві нові сукні. То були вечірні сукні: одна з тоненькими бретельками, а друга взагалі без бретельок, з верхньою частиною, як у купальника. Коробки, в яких вони надійшли, валялися перевернуті на підлозі. З них піною струменів обгортковий папір. Мама стояла і дивилася на сукні з виразом, якого Боббі ще ніколи не бачив. Величезні очі, зведені брови, напружене, біле обличчя, на якому горів румянець. Одну руку вона притисла до рота, і Боббі почув кістяний хрускіт. Вона гризла нігті. На комоді в попільниці тліла очевидно забута сигарета «Кул». Мамині великі очі перебігали з однієї сукні на другу.
Мамо? покликав Боббі.
Вона підскочила, і то в буквальному сенсі. Потім блискавично крутнулася до нього. Обличчя перекривила гримаса.
Господи милий! вона ледь не гарчала, ти стукати вмієш?
Вибач, пробурмотів Боббі й позадкував до дверей. Мама раніше ніколи не казала стукати. З тобою все добре?
Супер! Мама вгледіла цигарку, вхопила, оскаженіло затягнулася. Випустила дим з такою силою, що Боббі майже не сумнівався: він у неї піде не тільки з рота і носа, а ще й з вух. А почувалася б ще краще, якби знайшлася вечірня сукня, в якій я не виглядатиму, як корова Елсі. А ти знаєш, що колись я носила шостий розмір? До одруженням з твоїм батьком у мене був шостий розмір. А тепер лише поглянь на мене! Корова Елсі! Клятий Мобі Дік!
Мамо, ти зовсім не товста. Навпаки, останнім часом ти виглядаєш
Йди звідси, Боббі. Будь ласка, залиш маму в спокої. В мене болить голова.
Тієї ночі Боббі знову почув, як мама плаче. Наступного дня він побачив, як вона обережно кладе у валізу одну із суконь, ту, що з тонкими бретельками. Друга повернулася в коробку, на якій елегантними літерами кольору спілої вишні виведено: «ВЕЧІРНЄ ВБРАННЯ ВІД ЛЮСІ, БРІДЖПОРТ».
У понеділок ввечері Ліз запросила Теда Бротіґена на вечерю. Боббі обожнював мамин мясний пиріг і завжди просив добавки, та цього разу сяк-так увіпхнув у себе один шматок. Він смертельно боявся, щоб Тед не впав у транс, бо тоді в мами станеться напад.
У понеділок ввечері Ліз запросила Теда Бротіґена на вечерю. Боббі обожнював мамин мясний пиріг і завжди просив добавки, та цього разу сяк-так увіпхнув у себе один шматок. Він смертельно боявся, щоб Тед не впав у транс, бо тоді в мами станеться напад.
Та страх виявився безпідставний. Тед мило розповідав про дитинство в Нью-Джерсі, а потім, на мамине прохання, про роботу в Гартфорді. У Боббі склалося враження, що про свою бухгалтерську роботу він говорить не так охоче, як про катання на санчатах у дитинстві, та мама, схоже, нічого не зауважила. А ось Тед попросив добавки пирога.
Коли вони поїли і прибрали зі столу, мама дала Тедові список номерів, серед яких був телефон доктора Ґордона, відділу з організації літнього відпочинку в «Стерлінґ-гаузі» й готелю «Ворік».
Як виникнуть якісь проблеми, повідомте. Домовились?
Обовязково, кивнув Тед.
Боббі, а ти чого зажурився?
Мама швидко приклала йому руку до чола, як тоді, коли він скаржився, що його лихоманить.
Яке там. У нас усе буде круто, правда ж, містере Бротіґен?
Та називай його Тедом, майже крикнула Ліз. Якщо він спатиме в нашій вітальні, мені, мабуть, теж пора почати кликати його Тедом. Ви не проти?
Звісно, не проти. З цієї хвилини я Тед.
Тед усміхнувся. Боббі його усмішка здалася милою, відкритою та приязною, і він не уявляв, як хтось може перед нею встояти. Мама могла і встояла. Навіть зараз, коли вона посміхалась у відповідь, Боббі бачив, як стискається і розслабляється рука з серветкою в такому знайомому, напружено-невдоволеному жесті. Боббі спала на думку одна з її найулюбленіших приказок усіх часів: «Я довіряю йому (або їй) так же глибоко, як високо можу підняти фортепіано».
А я з цієї хвилини Ліз.
Вона простягнула руку через стіл і вони потиснули долоні, ніби щойно познайомились. От тільки Боббі знав, що стосовно теми Теда Бротіґена в мами вже є своя тверда позиція. Якби її не загнали в глухий кут, вона б нізащо не довірила Боббі Тедові. Навіть через мільйон років.
Мама відкрила сумочку і вийняла чистого, білого конверта.