А як не заплачу? спитав Макквон, суплячись на Ріонду. То що ти зробиш, бочечко? Погукаєш копів?
Напевно, нам краще просто піти, нервово сказала Аніта Джербер.
Копів? Тільки не я, заявила Ріонда, проігнорувавши репліку Аніти й не зводячи очей з Макквона. Нещасних девяносто центів з твоєї кишені а в тебе вже вигляд, як у малюка Гюї, що напудив у штани. Сила, нічого сказати!
От тільки Боббі знав: річ не в грошах. Бувало, що містер Макквон втрачав куди більше. Часом, щоб заманити народ, часом через те, що був в «ауті». Та зараз він бісився через перетасування. Макквонові було не до смаку, що якийсь дітвак побив його перетасування.
Що я зроблю? вела далі Ріонда. Скажу в луна-парку всім, кому цікаво, що ти скнара. Обізву тебе девяностоцентовим Макквоном. Думаєш, клієнти в черзі стоятимуть?
Я б тобі показав чергу, гаркнув містер Макквон, та все одно поліз до кишені, дістав жменю монет, цього разу більшу, і швидко відлічив Боббі його виграш.
На, сказав він, девяносто центів. Піди купи собі мартіні.
Я справді просто вгадав, сказав Боббі, згрібаючи дрібязок у руку і зсипаючи до кишені. Монетки повисли в ній, неначе гирі. Ранкова суперечка з мамою тепер здавалася чистої води дурістю. Він привезе додому ще більше, ніж взяв, і це не має жодного значення. Жодного. Я добре вмію вгадувати.
Містер Макквон розслабився. Він би нічого їм не зробив. Хай він і ница людина, але не з тих, що нападають на людей. Його довгі, меткі пальці ніколи б не опустилися до стискання в кулак. Та все одно Боббі не хотілося його засмучувати. Хай містер Макквон думає, що вийшов «аут», як він це називає.
Ага, погодився Макквон, справді добре, бо як інакше? Хочеш повгадувати ще раз, Боббі? На тебе чекає багатство.
Нам справді час іти, квапливо втрутилася місіс Джербер.
Як спробую ще раз, то програю, відповів Боббі. Дякую за хорошу гру, містере Макквон.
Так-так. А тепер щезни, малий.
Містер Макквон, як і всі інші закликальники в луна-парку, став оглядати алею, видивляючись свіжу кров.
Дорогою додому Керол з подружками святобожно дивилися на Боббі, а Саллі-Джон з якоюсь збентеженою повагою. Йому стало незручно. Зненацька Ріонда обернулася і пильно втупилась у Боббі.
Ти не просто вгадав, сказала вона.
Боббі зиркнув на неї обережно, та від коментарів утримався.
Ти відчував спинним мозком.
А це як?
Мій тато не був особливо азартний, та час від часу в нього зявлялося чуття на номери. Він казав, що відчуває їх спинним мозком. Тоді він грав. Одного разу він виграв пятдесят доларів і накупив нам харчів на цілий місяць. У тебе було те ж саме, хіба ні?
Напевно, погодився Боббі, напевно, я теж відчув спинним мозком.
Коли Боббі повернувся додому, мати, підібгавши ноги, сиділа у кріслі-гойдалці на ґанку. Вона переодяглася в суботні штани і понуро дивилася на вулицю. Його мама коротко помахала мамі Керол, коли та відїжджала, подивилася, як Аніта звертає на свою підїзну алею, перевела погляд на Боббі, що плентався по доріжці. Він знав, про що вона думає. Чоловік місіс Джербер служить на флоті, але принаймні він у неї є. А ще в Аніти Джербер є мікроавтобус. А Ліз ходить на своїх двох, а якщо треба кудись далі, їздить автобусом. А до Бріджпорта бере таксі.
Але Боббі здалося, що вона вже не сердиться на нього, і то добре.
Але Боббі здалося, що вона вже не сердиться на нього, і то добре.
Що, Боббі, гарно було в «Сейвіні»?
Супер, відповів Боббі.
«Що з тобою, мамо? думав він. Тебе ж зовсім не хвилює, як я провів час на пляжі. Що в тебе насправді на думці?»
Він не міг сказати.
Добре. Слухай, дитинко вибач за суперечку вранці. Просто я ненавиджу працювати в суботу.
Останню фразу вона майже виплюнула.
Все нормально, мамо.
Вона торкнулася щоки Боббі й похитала головою.
Ох уже мені ця твоя світла шкіра! Ти ніколи не засмагаєш, Бобику, тобі це не дано. Ходімо всередину, змажу тобі опіки дитячим лосьйоном.
Боббі увійшов за мамою в дім, зняв футболку і став перед нею. Мама сіла на канапу і заходилася намазувати ароматним дитячим лосьйоном його плечі, руки, шию. Навіть обличчя. Було приємно, і Боббі знову подумав, як сильно він її любить, як йому подобаються її дотики. Цікаво, що б вона подумала, якби дізналася, що він поцілував Керол на «Чортовому колесі». Усміхнулася б? Навряд чи. А якби довідалася про Макквона і про карти?
Щось я не бачила твого приятеля згори, сказала мама, закручуючи пляшечку з лосьйоном. Я знаю, він удома, бо чути радіо. Транслюють гру «Янкі». Але, може, йому ліпше вийти на ґанок? Там прохолодніше.
Певно, йому не хочеться, сказав Боббі. Мам, з тобою все добре?
Вона здивовано глянула на нього.
Чудово, Боббі.
Вона посміхнулась, і Боббі посміхнувся у відповідь. Щоправда, через силу, бо, що з нею все в порядку, він не вірив. Навпаки, сказати по правді, Боббі був майже впевнений, що все якраз навпаки. Він відчував спинним мозком.
Тієї ночі Боббі лежав на спині, розкинувши пяти по краях ліжка і дивлячись у стелю широко розплющеними очима. Вікно було відчинене і фіранки колихалися від подиху вітру. З іншого відчиненого вікна долинала пісня «Платтерзів»: «Згасає день, а ми удвох під синім небом»[10].