Кинг Стивен - Салимове Лігво стр 17.

Сідайте. Я зараз повернуся.

Він увійшов до будинку, делікатно причинивши за собою сітчасті двері, а вона сіла в одне з тих крісел-гойдалок.

Він подобався їй, попри його дивацтво. Вона не належала до віруючих у кохання з першого погляду, хоча таки вірила, що миттєва хіть (яку приховують під більш невин­ною назвою «пристрасне захоплення») трапляється часто. І все ж таки він не був тим чоловіком, який зазвичай спонукає до опівнічних записів у «підзамочний щоденник»  надто сухорлявий для свого зросту, дещо блідуватий. Обличчя в Бена було самозаглибленим і свідчило про його начитаність, і очі рідко виказували хід його думок. Все це вінчала важка шапка чорного волосся, яке виглядало так, наче його розчісували радше пальцями, аніж гребінцем.

І ця історія

Ані «Дочка Конвея», ні «Повітряні танці» не натякали на такий прихмарений склад розуму. Перший роман про дочку священника, яка тікає з дому, прилучається до контркультури і, голосуючи на дорозі великим пальцем, вирушає у довгу подорож навмання країною. Другий  історія Френка Баззі, втікача з вязниці, який починає нове життя автомеханіком в іншому штаті і якого зрештою знову ловлять. Обидві книжки світлі, енергійні, не схоже було, щоб віддзеркалена в очах девятирічного хлопчика тінь вішальника Хюбі Марстена якось позначилася на них.

Немов лише через саме це припущення, вона мимовіль потягнулась очима від річки вгору й ліворуч від ґанку, туди, де зірки затуляв останній перед містом пагорб.

Ось,  сказав він.  Сподіваюся, так буде добре.

Подивіться на Дім Марстена,  сказала вона.

Він поглянув. Там, нагорі, світилося.

Напої скінчились і північ минула; місяць майже сховався з очей. Вони легко теревенили про те і се, а потім, у паузі, вона промовила:

Ви мені подобаєтеся, Бене. І то дуже.

Ви мені теж подобаєтеся. І я здивований ні, я не те мав на увазі. Памятаєте той дурний жарт, що я бовкнув у парку? Все це здається якимсь аж занадто невипадковим.

Я б хотіла побачитися з вами знову, якщо ви захочете мене бачити.

Хочу.

Тільки не поспішайте. Памятайте, я всього лиш дів­чина з маленького містечка.

Він усміхнувся:

Це здається таким голлівудським. Але Голлівуд  це добре. Мені належить тепер вас поцілувати?

Так,  сказала вона,  гадаю, так належить за сценарієм.

Він сидів у сусідньому з нею кріслі і, не перестаючи погойдуватися вперед-назад, перехилився і притиснувся губами до її губ, не намагаючись дістати її язика або торк­нутись її. Губи у нього були твердими від тиску його прямих зубів, і ще відчувався легенький смак-запах рому та тютюну.

Вона теж почала гойдатися, і цей рух перетворив їхній поцілунок на дещо нове. Він виповнювався й убував, легшав, а потім міцнішав. Вона подумала: «Він смакує мене». Ця думка пробудила в ній якесь таємне, чисте збудження, і вона перервала поцілунок, перш ніж той міг завести її далі.

Ух ти,  видихнув він.

Хочеш прийти завтра ввечері до мене додому, повечеряти?  спитала вона.  Їй-бо, мої рідні раді будуть познайомитися з тобою.

У насолоді й безтурботності цієї миті вона могла піднести матері такого хабаря.

Домашні страви?

Найдомашніші.

Залюбки. Відтоді, як сюди приїхав, я живу на напівфабрикатах.

О шостій? Ми рано вечеряємо тут, у нашім закутті.

Авжеж. Чудово. Й оскільки зайшлося про домівку, то краще я тебе туди доставлю. Поїхали.

Дорогою в машині вони не розмовляли, доки на верхівці пагорба вона не побачила мерехтливе світло нічника  того, який її мати завжди залишала ввімкнутим, коли дочка запізнювалася додому.

Цікаво, хто це там зараз, вночі?  запитала вона, подивившись у бік Дому Марстена.

Новий власник, напевне,  промовив він байдуже.

Воно не схоже на електричне, це світло,  гадала вона.  Занадто жовте, занадто слабеньке. Мабуть, гасова лампа.

Ймовірно, там поки ще не мали можливості підключити електрику.

Можливо. Але майже кожен, хто бодай трохи думає наперед, звернувся б до електричної компанії, перш ніж вселятися.

Він не відповів. Вони вже прибули на її заїзд.

Бене,  зненацька запитала вона,  а твоя нова книжка про Дім Марстена?

Він розсміявся й поцілував її в кінчик носа:

Вже пізно.

Вона йому усміхнулась:

Можливо. Але майже кожен, хто бодай трохи думає наперед, звернувся б до електричної компанії, перш ніж вселятися.

Він не відповів. Вони вже прибули на її заїзд.

Бене,  зненацька запитала вона,  а твоя нова книжка про Дім Марстена?

Він розсміявся й поцілував її в кінчик носа:

Вже пізно.

Вона йому усміхнулась:

Я не збиралася винюшувати.

Все гаразд. Але, мабуть, іншим разом за денного світла.

Окей.

Краще катай додому, дівчисько. Завтра о шостій?

Вона поглянула собі на годинник:

Сьогодні о шостій.

Добраніч, Сюзен.

Добраніч.

Вона вийшла з машини і легко побігла доріжкою до бічних дверей, а потім обернулася й помахала йому, коли він уже відїжджав. Перш ніж зайти, вона дописала в замовлення молочареві сметану. З печеною картоплею це зробить вечерю особливою..

Вона затрималася ще на якусь хвилину, перш ніж заходити, дивлячись на Дім Марстена на пагорбі.

У своїй маленькій, як коробка, кімнаті він роздягся, не вмикаючи світла, і голим заповз у постіль. Така привабна дівчина, перша така відтоді, як загинула Міранда. Він сподівався, що не намагатиметься перетворити її на нову Міранду; це було б болісно для нього і жахливо несправедливо щодо неї.