Але я не хочу бачити цей сон.
Слабка самовпевнена посмішка: губи перетворилися на тонку ниточку. Тонке волосся, підстрижене рукою професіонала.
«Ласкаво просимо до того, хто виганяє сни», подумав про себе Еуне, намагаючись зобразити на своєму обличчі подобу посмішки. Пацієнт був зодягнений в костюм у тонку смужку, з-за вилог його костюма виднілася рожево-сіра краватка, а на ногах були чорні начищені черевики. Сам Еуне задовольнявся твідовим піджаком, вишневого кольору краваткою-метеликом, на яку тиснуло всією вагою його потрійне підборіддя, та коричневими черевиками, бозна-коли чищеними.
Може, ви розкажете мені, про що цей ваш сон?
Я ж щойно це зробив.
Авжеж. Але, може, трохи детальніше?
Починається все, як я вже казав, із закінчення альбома «Dark Side of the Moon». Стиха голос Девіда Гілмора, він доспівує свою «Eclipse»
Це й є увесь ваш сон?
Ні! Так. Я в тому сенсі, що альбом і справді саме так закінчується. Дуже оптимістично. Звісно, після сорока пяти хвилин співу про смерть та божевілля. І ти вже десь думаєш, що все закінчиться добре. Що все залагодиться. Аж раптом, коли западає тиша, лунає голос, який муркоче щось про темряву. Про те, що Місяць насправді весь темний. Розумієте?
Не дуже, зізнався Еуне. За підручником, він мав би запитати, чи важливо його пацієнтові знати, що він його розуміє, або щось у такому дусі. Але йому вже було зовсім байдуже.
Зло існує не тому, що всі навколо злі. Космічний простір це темрява. Ми всі народжені злими. Зло наша відправна точка, воно природне для нас. Іноді трапляється де-не-де крихітна цяточка світла. Але це ненадовго, бо ми завжди повертаємося до темряви. Ось про що йдеться в моєму сні.
Кажіть далі, попросив Еуне, повертаючись разом зі стільцем у бік вікна та задумливо дивлячись на вулицю. Замислений його вид мав приховувати той факт, що він не міг більше дивитися на вираз обличчя свого пацієнта, на якому зараз читалися водночас жаль до себе та самовдоволення. Мабуть, вважає себе якимось особливим, поле, неоране для будь-якого психотерапевта. Без сумнівів, цей чоловік уже відвідував раніше психологів. Еуне дивився на сторожа паркувального майданчика, який перехильцем ходив вулицею, ніби місцевий шериф. Він замислився на мить: яку б іще професію він міг опанувати? І дуже швидко знайшов відповідь: ніяку. Наразі психологія йому подобалася, він полюбляв маневрувати між відомим і невідомим, поєднуючи важкий тягар фактичних знань із інтуїцією та природною цікавістю. Принаймні саме в цьому він намагався переконати себе кожного разу. Тож чому він сидів зараз і прагнув, щоб цей чоловяга стулив пельку і забрався геть із його кабінету, геть із його життя? Він ненавидів цього пацієнта чи взагалі свою роботу психотерапевта? Усе почалося з того, що Інгрід стала рішуче наполягати на тому, щоб він менше працював та більше часу проводив удома, із нею та їхньою донькою Авророю. Відтоді все змінилося. Він закинув усі дослідження, які буквально жерли його дорогоцінний час, закинув роботу консультанта у відділі убивств та лекції в Поліцейській академії. Став звичайним психотерапевтом, працюючим на повну ставку, з фіксованим робочим графіком. Розстановка нових пріоритетів здавалася йому надзвичайним рішенням. Чи справді він скучив за всім отим, від чого йому довелося відмовитися? Скучив за складанням портретів загублених душ, убивць, таких жорстоких, що він ночами не міг спати після зустрічей з ними? А тільки-но йому, врешті-решт, вдавалося заснути, його завжди будив Харрі Холе з одвічними своїми неможливими питаннями. Чи він скучив за інспектором, який перетворив його на подобу самого себе, на голодного, замученого маніакального мисливця? Який міг полаятись будь із ким, хто насмілився б відволікти його від роботи єдиної речі, яку він вважав важливою, повільно, але впевнено віддаляючись від своїх колег, родини та друзів?
Авжеж, скучив, дідько. Він скучив за важливістю колишнього свого життя.
Скучив за відчуттям того, що рятував життя. Не жалюгідне існування яких-небудь зарозумілих суїцидників, під час розмови з якими в нього виникало лише одне запитання: якщо життя й справді приносить цим людям стільки болю, чому б не дати їм померти? Йому не вистачало власної активності, впливовості, можливості врятувати невинного від незаслуженого покарання, займаючись тим, що міг зробити краще од усіх саме він Столе Еуне. Так просто. Звісно, скучив він і за Харрі Холе. За цим високим, вічно дратівливим пяницею з широкою душею, який постійно звертався до нього з проханням а точніше, з наказом виконати свій громадянський обовязок, принести в жертву власне приватне життя й сон та спіймати паршиву овечку норвезького суспільства. Але у відділі розслідування вбивств старший інспектор Харрі Холе більше не служив, а інші йому вже не дзвонили. Столе знову крадькома зазирнув до газети. Писали про якусь прес-конференцію. З моменту вбивства поліцейського в Марідалені минуло майже три місяці, а у поліції, як і раніше, немає жодної зачіпки, жодного підозрюваного. А раніше таку справу вже б передоручили саме йому. Це вбивство сталося на тому ж місці й того ж дня, що й інше, давнє нерозкрите вбивство. Жертвою став поліцейський, що брав участь у розслідуванні тієї давньої справи.