Антон обернувся й побачив двох чоловіків, які продиралися крізь ліс із ношами. З-під простирадла стирчала пара велочеревиків.
Він знав його, здогадався Антон. Ось чому так тремтів, так?
Наш колега розповів, що вони працювали разом в Екерні ще до того, як до КРИПОСу прийшов Веннесла, пояснив Бйорн.
А яка там дата зазначена? спитала Льонн по телефону.
Пролунав зойк.
Якого?.. видихнув Бйорн.
Антон різко обернувся. Один із санітарів-носильників потрапив у кювет на шляху до тіла. Промінь від його ліхтарика освітив ноші. І те, що закривало простирадло. Але що це? В Антона очі на лоба полізли. Це його голова? Отут, згори того, що, безперечно, було людським тілом, невже це голова? У той час, коли Антон працював у відділі убивств, ще до того, як припустився величезної помилки, йому довелося побачити безліч трупів, але такого на його памяті ще не траплялося. Предмет, що за формою схожий був на пісковий годинник, нагадав йому про недільний сніданок, про зварене Лаурою яйце «в мішечок» із рештками шкаралупи, яке тріснуло так, що жовток витік і розмазався по загуслій, але й досі мякій поверхні білка. Хіба голова може виглядати так?
Антон завмер на місці, блимаючи очима у темряві й проводжаючи поглядом «швидку». Аж раптом він відчув, що все це з ним уже траплялося, він усе це вже бачив. Білі силуети, термос, ноги, які стирчать з-під простирадла: він бачив це в шпиталі. Ніби все це було якимось знаком. Голова
Дякую, Катрино, закінчила розмову Беата.
Що сказала? одразу спитав Бйорн.
Ми з Ерлендом працювали на оцьому місці, відповіла жінка.
Прямо тут? здивувався її напарник.
Точнісінько тут. За розслідування він відповідав. Це було, мабуть, років десять тому. Сандра Тветен. Її зґвалтували та вбили. Вона була зовсім дитиною.
Антон нервово ковтнув. Дитина. Спогади.
Памятаю ту справу, продовжив Бйорн. Доля дивна штука, хто б міг подумати: загинути на місці злочину, який колись розслідував. Таке й у страшному сні не привидиться. З Сандрою Тветен, здається, ця біда теж восени сталася?
Беата повільно кивнула у відповідь.
Антон все ніяк не міг оговтатися. Він уже бачив таке тіло.
Дідько! вилаявся Бйорн. Ти ж не хочеш сказати, що
Беата Льонн забрала в нього кришку з-під термоса, наповнену кавою. Зробила ковток. Віддала назад. Кивнула.
От паскуда видихнув чоловік.
Розділ З
Дежавю, мовив Столе Еуне, дивлячись на снігову завірюху, яка розгулялася над вулицею Спурвейсгата, коли ранкова груднева мряка поступилася місцем короткому дню. Потім він повернувся до чоловіка, який сидів у кріслі по той бік письмового столу. Дежавю це відчуття, ніби ми вже бачили щось раніше. Ми й досі не можемо ніяк пояснити це явище.
Під «нами» він мав на увазі психологів узагалі, не лише психіатрів.
Деякі психологи вважають, що коли ми втомлюємося, у процесі передачі інформації до частини мозку, яка відповідає за свідомість, трапляються певні затримки, тому вона дістається потрібного місця, вже побувши якийсь час у підсвідомості. Тому ми сприймаємо цей факт як упізнаваний. Саме втомою пояснюється й той факт, що дежавю частіше трапляється у кінці робочого тижня. Але це все, що науці вдалося дізнатися про це явище. Пятниця день дежавю.
Столе Еуне чекав, мабуть, усмішки від свого співбесідника. Не тому, що усмішка мала якесь особливе значення в його професійній діяльності в допомозі людям пережити кризу у своєму житті, а тому, що атмосфера в кімнаті була дещо напружена.
Я говорив про дежавю не в цьому сенсі, заперечив пацієнт. Клієнт. Людина, яка десь за двадцять хвилин заплатить за цей сеанс у приймальні й цим допоможе покрити спільні витрати пяти психологів, які вели окрему практику в цій чотириповерховій старовинній будівлі на вулиці Спурвейсгата, яка тяглася крізь весь доволі елегантний східний район Осло. Столе Еуне крадькома зиркнув на годинник, що висів на стіні за головою його гостя. Вісімнадцять хвилин.
Це більше схоже на сон, який приходить до мене знову й знову.
Тільки схоже на сон? Столе Еуне непомітно для пацієнта опустив очі на газету, яка лежала у висунутій шухлядці столу. Більшість психотерапевтів влаштовуються зазвичай на стільці прямо напроти пацієнта, тому, коли до кабінету Столе занесли цей величезний стіл, колеги почали насміхатися над ним, бо, згідно з сучасною теорією психотерапії, пацієнта та його лікаря має розділяти якомога менше перешкод. На всі ці знущання він завжди відповідав одне й те саме: «Мабуть, це краще тільки для пацієнта».
Це і є сон. Я бачу це уві сні.
Звичайне явище, повів плечима Еуне, прикриваючи рота долонею, щоб пацієнт не побачив, як його лікар позіхає. Він із жалем пригадав свій старий дорогий диван, який забрали з його кабінету та винесли у приймальню, де він разом зі штангою та гирями перетворився на якийсь потворний психотерапевтичний жарт. А коли пацієнти лежали на дивані, читати газету було ще легше, бо можна було забути про всі ці кляті умовності.
Але я не хочу бачити цей сон.
Слабка самовпевнена посмішка: губи перетворилися на тонку ниточку. Тонке волосся, підстрижене рукою професіонала.
«Ласкаво просимо до того, хто виганяє сни», подумав про себе Еуне, намагаючись зобразити на своєму обличчі подобу посмішки. Пацієнт був зодягнений в костюм у тонку смужку, з-за вилог його костюма виднілася рожево-сіра краватка, а на ногах були чорні начищені черевики. Сам Еуне задовольнявся твідовим піджаком, вишневого кольору краваткою-метеликом, на яку тиснуло всією вагою його потрійне підборіддя, та коричневими черевиками, бозна-коли чищеними.