Джон цілодобово працює над створенням якогось нового мобільного додатку, настільки революційного, що навіть сам автор не може нормально пояснити його сутність. Ліза втомилася писати рекламні буклети для лікарні, яку вважає чимось на зразок конвеєра для пацієнтів.
Я почуваюся так, ніби обманюю людей, зізнається Ліза, поправляючи плетений капелюшок. За друзями сумую. Хочу назад до Вашингтона.
Не за друзями, а за одним другом, поправляє її Джон. Зізнайся вже чесно. Потім звертається до мене: За одним конкретним другом.
Я сумую за жвавістю столичного життя, продовжує Ліза, не звертаючи уваги на його слова.
За якою жвавістю? шкіриться Джон. Там ніхто за місто не виїжджає навіть за нормальної погоди. Один пристойний ресторан на девять пабів. Тільки не кажи, що знову хочеш сидіти на смажених цибулевих кільцях з пивом.
«Напевно, Лізі діє на нерви його негативний настрій», вирішую я про себе.
Ліза розповідає, що півроку тому їй написав у фейсбуці приятель, з яким вона зустрічалася в старших класах.
Він політик. Намагається щось міняти.
Не знаю, що гірше, обурюється Джон. Те, що мене в принципі зраджують, чи те, що з якимось політиканом.
Лізо, кажу я, Джон вважає, що ви його зраджуєте. Ви визнаєте, що ваші стосунки з колишнім бойфрендом виходять за рамки дружніх?
Іноді краще запитати безпосередньо, іноді піти обхідним шляхом. І я не впевнений, який саме випадок зараз переді мною.
Ліза кидає злий погляд на Джона і продовжує, ігноруючи моє запитання:
Ми ходили пити каву, коли він приїжджав сюди по роботі. А потім ще один раз повечеряли.
Вона згадує назву якогось непристойно дорогого ресторану, говорячи про все це із сумішшю захоплення та здивування. Мені хочеться сказати їй, що таке взагалі-то трапляється доволі часто, коли один із подружжя кидає іншого заради старого кохання, що спалахнуло з новою силою після листування в соціальних мережах. Вона і її колишній бойфренд не вигадують велосипед, а лише йдуть уторованою дорогою, яка ні до чого доброго не приведе. Однак нічого такого я не говорю. Це не моя справа. Та й Джону, по-моєму, без неї буде краще. За кілька місяців Ліза його кине, він знайде собі симпатичну дівчину-програміста, і, щасливі, вони помчать на мотоциклі у світанок.
Ліза каже щось про «психологічну та сексуальну сумісність», ніби цитуючи якийсь підручник. Ще згадує слово «самореалізація», в якому взагалі немає нічого поганого, просто їм часто прикриваються ті, кому наплювати на інших. Її висловлювання стають усе неприємнішими, і Джон знічується. І тут я розумію, що я лише коротка зупинка на їхньому шляху до розлучення. За два тижні Джон телефонує і каже, що вони більше не прийдуть. Мені сумно за нього і прикро, що не вдалося нічого вдіяти, але я зовсім не здивований.
13
Через три дні після візиту Вівіан нас запросили на щорічний корпоратив до фірми Еліс. Правда, «запросили» не зовсім точне слово, бо для молодших юристів явка обовязкова. Вечірка відбудеться в ресторані помпезного готелю «Марк Гопкінс» на вершині пагорба в Ноб-Гіллі. Я в списку запрошених уперше. Це дуже престижна, але і дуже консервативна фірма. Хлопців та дівчат на вечірки не запрошують, а ось чоловіків, навпаки, приводити обовязково.
Я вдягаю свій кращий костюм, той, в якому був на весіллі. Намагаюся розбавити занадто офіційний вид сорочкою у дрібні зелені кратки і червоною краваткою. Еліс дивиться на мене і хмуриться, потім кладе на ліжко коробку з універмагу «Нордстром».
Візьми це. Вчора купила.
У коробці дорога блакитна сорочка.
І це, каже вона.
Подає пакунок із краваткою, також із «Нордстрома» шовковою, синьою з тонкими фіолетовими смужками. Жорсткий комір натирає шию, я безуспішно змагаюся із краваткою. До тридцяти одного року я взагалі не вмів завязувати краватки. Вже не знаю, варто цим пишатися чи ні.
Мені б хотілося, аби Еліс підійшла і допомогла завязати краватку, ну, як зазвичай роблять дружини по телевізору, однак Еліс зовсім не схожа на кіношних дружин. Вона не з тих, хто знається на прасуванні та завязуванні краваток, а потім звабливо дивиться в дзеркало, обійнявши чоловіка руками за шию. Вона сексуальна, але не по-домашньому, і мені це подобається. Навіть дуже.
На Еліс зшите на замовлення чорне плаття і чорні туфлі зі зміїної шкіри. Сережки з перлами, золотий браслет, ніяких намист або каблучок. На старих фотографіях руки у неї в браслетах, на шиї кулони, а у вухах по кілька сережок. Ті часи давно минули, тепер Еліс як Жаклін Кеннеді: дві прикраси ідеально, три на межі, чотири це вже перебір. Цікаво, коли саме вона змінила стімпанк-рок девяностих на офісний шик? Вигляд у неї чудовий.
Ми залишаємо машину неподалік готелю. Прибувши трохи раніше Еліс ненавидить приходити завчасно, ми вирішуємо прогулятися. Еліс не надто любить фарбуватися, вважає, що достатньо здорового кольору обличчя і трохи червоної помади; румяна від ходьби, вона дуже мила.
Витримаєш? Еліс бере мене за руку.
Вона знає, що я терпіти не можу подібні заходи.
Лише не втягайте мене до цих юридичних розмов.
Обіцяти нічого не можу. Це ж робота.
Ми входимо в ресторан, і офіціант вітає нас шампанським.