Ні, Барріче. Слово честі, це не через цуценя, а через те, що я був поганим учнем. Через мою слабкість.
Тихо, нетерпляче наказав він. Я вірю тобі, бо знаю тебе достатньо й упевнений, що ти можеш тримати слово. Однак усе інше, що ти говориш, маячня. Спи. Я зараз вийду, але скоро повернуся. Відпочивай. Сон найкращий лікар.
Барріч мав якусь мету. Він був задоволений моїми словами, але вони наштовхнули його на певну думку. Він швидко взув чоботи й поміняв сорочку, надягнувши вільнішу, а зверху лише шкіряний камзол. Коли Барріч вийшов, Ковалик встав і почав стурбовано скавчати. Але мені його тривога не передавалася. Тож він підійшов до ліжка й виліз до мене. Ковалик згорнувся калачиком, заспокоюючи мене своєю довірою. Він був єдиним промінчиком світла, який розганяв темну зневіру, що огортала мене. Я заплющив очі й заснув під впливом трав Барріча.
Я прокинувся після обіду. Ввійшов Барріч, впустивши порив холодного повітря. Він оглянув мене, невимушено розплющивши мені очі, а потім зі знанням справи помацав ребра та рани. Він задоволено крекнув і перевдягнувся у свіжий одяг, знявши порвану і брудну сорочку. Він щось мугикав і, здавалося, був у гарному настрої, незважаючи на мої рани та пригнічений настрій. Я зітхнув, коли він пішов, і чув, як він свистів унизу і віддавав накази конюхам. Все виглядало звично. Як не дивно, але я дуже сумував за звичайним робочим днем. Я хотів повернутися назад до стайні, вдихати запах коней, собак та соломи, добре виконувати прості завдання, а наприкінці дня міцно спати від утоми. Я сумував за цим, але відчуття своєї нікчемності, яке тепер наповнювало мене, підказувало, що я навіть із цим не впораюся. Гален часто насміхався з тих, хто займався звичайною працею в замку. Він зневажливо говорив про слуг на кухні, кухарів, конюхів та солдатів, які охороняли нас мечем і луком. Він називав їх «дурнями та грубіянами, які вештаються світом і намагаються взяти за допомогою меча те, чого не можуть осягнути розумом». Тому зараз я розривався від дивних протиріч: хотів повернутися до тих занять, які так зневажав Гален, але був зневірений і сумнівався, що осилю навіть це.
Я відлежувався два дні. Барріч весело доглядав за мною, постійно жартуючи. Я не розумів, чому він у такому гарному настрої. Він постійно бігав, а впевненість робила його набагато молодшим. Від того, що Барріч був у доброму гуморі через мої рани, мені було ще сумніше. Але за два дні він сказав, що я й так уже довго барложуся, тому якщо хочу видужати, то час вставати. Він знайшов мені купу дрібних завдань. Барріч не давав мені нічого важкого, але я постійно був зайнятий, і тому мені доводилося часто відпочивати. Гадаю, він просто турбувався, щоб я не сидів без діла, а не щоб я рухався: здебільшого я лежав у ліжку, дивився на стіну і зневажав себе. Навіть Ковалик бачив, що я пригнічений далі нікуди, й почав нехтувати харч. Попри все, він був для мене єдиною розрадою. Найбільше йому подобалося бігати за мною стайнею. Він чітко передавав мені кожен запах і образ. Незважаючи на мій похмурий настрій, я відчував таке ж здивування, як тоді, коли пізнавав світ Барріча. Ковалик гостро ревнував мене до всіх. Щоразу, коли Сажка обнюхувала мене, він починав нервувати, а раз Лисиця його навіть куснула, й собача зі скигленням скрутилося біля моїх ніг.
Я випросив у Барріча, щоб він дав мені побути на самоті наступного дня, й пішов у Баккіп. Дорога зайняла більше часу, аніж до цього, але Ковалик радів з того, що я повільно йду, бо в нього був час обнюхати кожен кущик трави та дерево на нашому шляху. Я подумав, що, побачивши Моллі, зрадію і в мене зявиться більше бажання жити. Але коли я зявився у свічній крамничці, вона працювала над трьома великими замовленнями для кораблів, що от-от мали виходити в море. Я присів. Батько Моллі розвалився навпроти й дудлив вино, сердито дивлячись на мене. Хоч він ослаб від хвороби, його характер не змінився, і коли в нього були сили, щоб сісти, то він знаходив сили, щоб випити. За деякий час я перестав удавати, що хочу поговорити, і просто спостерігав, як він пє і принижує Моллі. Вона в цей час моталася крамничкою, одночасно намагаючись працювати і бути привітною з відвідувачами. Від цього похмурого і вбогого видовища мені ставало сумно.
В обід Моллі сказала батькові, що зачиняє крамничку, бо їй треба віднести замовлення. Вона дала мені пакет зі свічками, сама теж узяла якийсь згорток, і ми пішли, зачинивши двері під звуки прокльонів її пяного батька. Але Моллі не звертала на них уваги. Коли ми опинилися під колючим зимовим вітром, я пішов за Моллі на задній двір крамнички. Вона жестом наказала мені мовчати, відчинила задні двері й поклала туди згорток. Вона також залишила там мій пакет зі свічками, а потім ми подалися геть.
Спочатку ми просто тинялися містом, майже не розмовляючи. Вона запитала, що у мене з обличчям. Я лише відповів, що упав і забився. Дув холодний і різкий вітер, тому на ринку майже нікого не було. Моллі постійно возилася з Коваликом, і він насолоджувався її увагою. На зворотному шляху ми зайшли до чайної крамнички. Моллі пригостила мене гарячим вином і так багато уваги приділяла Ковалику, що той від напливу почуттів перекинувся на спину і качався. Він обожнював Моллі. Я раптом здивувався, що Ковалик так добре розуміє всі її почуття, а вона взагалі не розуміє його (хіба що на найнижчому рівні). Я обережно проник у її свідомість, але Моллі ухилялася, а її розум розпливався, наче парфуми, які спочатку сильно пахнуть, а потім запах зникає від одного пориву вітру. Я знав, що треба було дослідити її розум глибше, але це здавалося мені безглуздим. Раптом мене охопила самотність. Я почувався страшенно зневіреним від того, що вона ніколи не розуміла й не розумітиме мене краще, аніж Ковалика. Її короткі слова до мене здавалися крихтами, які клюють птахи, вже не звертаючи уваги на її мовчання, яким вона відгородилася від мене. Незабаром Моллі сказала, що їй треба поспішати, бо в неї будуть проблеми. Хоч у її батька вже не було сили, щоб бити її, все ж він досі міг розтрощити пивного кухля або перевернути всі полиці. Таким чином він виражав своє невдоволення, коли Моллі на нього не звертала уваги. Розповідаючи мені це, вона ледь-ледь усміхалася. Це було якось дивно: наче коли ми сприймали його поведінку кумедною, це виглядало не таким неподобством. Я не зміг усміхнутися, й Моллі відвернулася. Я допоміг їй одягнути плаща, і ми пішли вгору. Дув вітер. Я раптом відчув, що це нагадує все моє життя. Біля дверей Моллі здивувала мене тим, що зненацька обійняла й поцілувала в щоку. Від таких швидких обіймів зявилося відчуття, ніби мене штовхнули на ринку.