Барріч замовк. Мені стало погано від його розповіді, й по спині пробігли мурашки. Питання, яке було вирішено біля Каміння Правди, вдруге не підіймається. Це був не просто закон, а воля богів.
Виходить, мене навчатиме вбивця і він намагатиметься позбутися мене, якщо запідозрить у володінні Вітом?
Так, продовжив Барріч, наче відповідаючи на моє питання. Фітце, синку, будь обережним і поводься мудро.
На мить мені здалося, що він за мене переймається. Але потім він додав:
Не осором мене і свого батька, хлопче, щоб Гален не розповідав, ніби я виростив напівлюдину. Покажи йому, що в тобі тече кров Чівелрі.
Спробую, пробурмотів я. Того вечора я лягав спати весь розбитий і наляканий.
Королівський сад був далеко від Жіночого саду, кухонного, та й узагалі будь-якого двору в Оленячому замку. Він був нагорі круглої башти. Стіни замку високі з боку моря, але з південного та західного боку низькі, й біля них стояла крамниця. Вони тримали тепло сонця і захищали нас від солоних вітрів з моря. Там було так тихо, що, здавалося, мені позакладало вуха. Але в цьому камяному саду панувало якесь дивне відчуття дикої природи. Тут були камяні раковини (напевно, ставки, де птахи могли пити воду) та різні діжечки і глечики, в яких колись буяла зелень, від якої залишилось кілька стовбурів і земля з мохом у діжечках. Стовбур плюща обвивався навколо напівгнилої шпалери. Я відчув якийсь давній жаль, холодніший, аніж перший подих зими, який теж відчувався тут. «Треба, щоб сюди зазирнула Пейшенс, подумав я. Вона зможе оживити цей сад».
Я прийшов першим. Потім зявився Август. Він мав міцну тілобудову, як у Веріті, і пішов у нього, як я зростом у Чівелрі, і був смаглявий, як усі Провісники. Як і завжди, Август тримався ґречно, але на відстані. Він кивнув мені й пішов роздивлятися статуї.
Одразу після нього зявилися інші. Я здивувався, що людей досить багато. Окрім Августа племінника короля ніхто не міг похвалитися, що в ньому тече більше крові Провісників, ніж у мені. Всі інші були двоюрідними і троюрідними братами й сестрами. Дехто старший за мене, дехто молодший. Напевно, Август наймолодший (за мене на два роки), а Серена найстарша (їй було вже за двадцять). Усі поводилися напрочуд тихо: кілька чоловік ледь не пошепки розмовляли між собою, але більшість розбрелася й просто прогулювалася, роздивляючись статуї.
Нарешті прийшов Гален і грюкнув вхідними дверима, від чого дехто здригнувся. Гален роздивлявся нас, а ми, відповідно, його.
Я помітив у худорлявих людях одну особливість. Такі, як Чейд, були так зайняті, що або забували поїсти, або ж витрачали всі сили, безумно радіючи життю. Але є інший тип людей: вони схожі на мерців із впалими щоками й випнутими кістками. Здається, вони так ненавидять увесь світ, що готові вивергати кожен його шматочок, який опинився всередині. В ту мить я міг заприсягтися, що жоден ковток їжі чи напою не приніс Галену ані найменшого задоволення.
Його одяг спантеличив мене. Гален був вбраний із крикливою пишністю у камзол з хутряним коміром. На шиї в нього висіло стільки бурштинового намиста, що й мечем не пробити. Але розкішна тканина так туго обтягувала його, наче у кравця забракло матерії. В той час як кольорові широкі рукави були ознакою заможності, Гален носив сорочку, тісну, як котяча шкіра. Взутий у високі чоботи, які доходили аж до литок. Також у нього був гарапник, наче він щойно зліз із коня. Здавалося, що йому незручно в цьому одязі, а вкупі з його худизною він був схожий на скнару.
Гален байдуже оглянув Королівський сад поглядом своїх безбарвних очей. Він скоса зиркнув на нас й одразу ж відвів погляд, наче ми були чимось дрібязковим, і видихнув крізь свій яструбиний ніс, як людина, якій треба виконати щось неприємне.
Звільніть місце. Скидайте весь мотлох на один бік під стіну. Швидше, швидше! Ненавиджу ледарів.
Так останні штрихи саду було знищено. Діжечки та цеберки, які раніше окреслювали доріжки, проходи й альтанки, були перенесені. Ми звалили великі й середні ємкості в одне місце, наклавши зверху чудові невеликі скульптури. Гален лише один раз заговорив, звертаючись до мене.
Швидше, бастарде, наказав він, доки я тягнув важку баддю із землею, й оперіщив мене гарапником по спині. Це був не удар, радше ляпас, але такий влучний, що я зупинився й озирнувся на Галена.
Ти чув, що я тобі сказав? запитав він. Я кивнув і далі потягнув баддю. Краєм ока помітив якийсь дивний вираз задоволення на його обличчі. Я відчував, що цей удар був якимось випробуванням, але не міг збагнути: пройшов я його чи ні?
Швидше, бастарде, наказав він, доки я тягнув важку баддю із землею, й оперіщив мене гарапником по спині. Це був не удар, радше ляпас, але такий влучний, що я зупинився й озирнувся на Галена.
Ти чув, що я тобі сказав? запитав він. Я кивнув і далі потягнув баддю. Краєм ока помітив якийсь дивний вираз задоволення на його обличчі. Я відчував, що цей удар був якимось випробуванням, але не міг збагнути: пройшов я його чи ні?
Скоро на даху стало порожньо. Про те, що тут колись був сад, свідчили хіба зелені сліди від моху та розсипана земля. Гален наказав нам вишикуватися у дві шеренги за віком та зростом, а потім поділив за статтю. Дівчат він поставив справа за хлопцями.