В голосі жінки звучала гіркота. Я підняв голову, намагаючись роздивитись її в сутінках. О, це та леді, яку я бачив учора. Вона стояла на садовій доріжці у скромному платті. На перший погляд майже дівчинка. Але з обличчям жінки. Леді була стрункою, приблизно мого зросту, хоч, як на мої чотирнадцять років, зростом я не вирізнявся. Вона дивилася презирливо, про це свідчили її стиснуті губи й насуплені брови над карими очима. У неї було темне кучеряве волосся. Хоч вона й намагалася пригладити його, локони вперто спадали на її чоло та шию.
Не те, що я не хотів захистити Барріча, просто був не в тому стані. Та все ж викрутився, мовляв, він був в іншому місці за декілька миль звідси й не міг бачити, що я пю.
Леді підійшла на два кроки.
Хіба він не навчив тебе чомусь кращому? Хіба він не казав, що пиячити погано?
На півдні говорять, що істина в вині. Гадаю, елю це теж стосується. Тому я так і сказав.
Насправді, леді, він був би дуже незадоволений мною. По-перше, він би насварив мене за те, що я не встав, розмовляючи з леді. Я підхопився на ноги. А потім він би довго читав мені мораль про те, як себе має поводити той, у кого в жилах тече кров принца, навіть якщо в нього немає жодних титулів. Я вклонився їй, а потім випрямився і махнув рукою. Гарного вам вечора, прекрасна леді в саду. Бажаю вам на добраніч, а тепер дозвольте позбавити вас моєї незграбної присутності.
Я йшов до виходу у вигляді арки, коли леді зупинила мене:
Стривай!
Але мій шлунок невдоволено забурчав, тому я зробив вигляд, що не розчув. Леді не йшла за мною, але я відчував, що вона дивиться вслід. Тож підняв голову і швидко вийшов з кухонного двору. У стайні мене вирвало на купу гною, і я заснув у порожньому чистому стійлі, бо приступки до горища Барріча здавалися надто крутими.
Але юність швидко приходить до тями, особливо коли відчуває загрозу. Наступного ранку я прокинувся на світанку, бо знав, що Барріч до обіду буде вдома. Я помився у стайні й вирішив, що потрібно поміняти сорочку, яку вже носив три дні. Я переконався у цьому, коли в коридорі навпроти своєї кімнати зустрів ту леді. Вона зміряла мене поглядом і звернулася до мене:
Поміняй сорочку.
Я не встиг навіть рота роззявити. Леді додала:
В цих панчохах ти схожий на лелеку. Скажи мадам Гесті, щоб вона видала тобі інші.
Доброго ранку, леді, спромігся сказати я. Це була не відповідь, а те, що перше спало на думку від несподіванки. Я вирішив, що вона досить дивна особа і переплюнула навіть леді Тайм. Тому найкраще, що я міг зробити, розвеселити її. Сподівався, що вона розвернеться й піде своєю дорогою. Але жінка й далі свердлила мене очима.
Ти граєш на якомусь музичному інструменті? запитала вона.
Я мовчки похитав головою.
А що тоді? Співаєш?
Ні, леді.
Вона засмутилася, а потім запитала:
Можливо, тебе вчили епосу та наукових віршів про трави, лікування, навігацію?.. Ну, на подобу цього
Лише тому, що стосується догляду за кіньми, соколами й собаками, відповів я, майже не збрехавши. Барріч вимагав, щоб я вчився цьому. Чейд учив мене розбиратися в отрутах та протиотрутах. Але попередив, що ці знання не для всіх, тому не слід їх розповідати першому-ліпшому.
Тоді ти танцюєш? Тебе вчили писати вірші?
Я був збентежений.
Леді, гадаю, ви мене з кимось переплутали. Можливо, ви говорите про Августа, племінника короля. Він на кілька років молодший за мене і
Я не переплутала. Відповідай! верескливо наказала леді.
Ні, моя леді. Цього вчать шлюбних дітей. Мене цього не вчили.
З кожним моїм запереченням леді ставала все сумнішою. Вона стискала губи, а її карі очі затуманювалися.
Я не терпітиму цього, заявила леді, обернулася, змахнувши платтям, і подріботіла коридором. За мить я зайшов до своєї кімнати, поміняв сорочку й одягнув найдовшу пару панчіх, яка в мене була. Того дня я викинув леді з голови й занурився в заняття.
Барріч повернувся в обід. Йшов дощ. Я зустрів його біля стайні, взявши коня за повід. Барріч скочив із сідла.
Ти підріс, Фітце, зауважив він, уважно оглянувши мене, наче я був конем чи псом, що подавали великі надії. Він відкрив рота, аби щось додати, але похитав головою і стиха пирхнув. Ну?..
І я почав доповідь.
Барріча не було трішки більше місяця, але він хотів дізнатися все у найдрібніших подробицях. Він ішов поряд, слухаючи, а я вів його коня до стайні, а потім приводив її до ладу.
Іноді я дивувався з їхньої схожості з Чейдом: обидва вимагали, щоб я по порядку викладав найдрібніші подробиці того, що відбувалося минулого тижня чи місяця. Навчитися доповідати Чейду було неважко, бо це мало неформальний характер. У Барріча все було навпаки. Пізніше я усвідомив, що так солдати доповідають своїм командирам.
Інший одразу пішов би митися або їсти після моєї ретельної доповіді. Але Барріч наполіг на тому, щоб пройтися стійлами, поговорив з конюхом і щось пошепотів коневі. Він зупинився біля старого верхового коня леді й мовчав кілька хвилин.
Я його вишколював, різко сказав він.
Почувши знайомий голос, кінь повернувся до нього і тихо заіржав.
Шовковий, тихо сказав Барріч і почухав його мякий ніс. Раптом він зітхнув. Отже, леді Пейшенс. Вона тебе вже бачила?