До вечора він оклигав, і ми змогли продовжити нашу подорож. У нас був похмурий настрій. Поволі темніло. Чейд показував дорогу, але попереду їхав я. Часто він нагадував не вершника, а якийсь вантаж, що його везе кінь. Ми за два дні пройшли ту відстань, яку до цього подолали за одну божевільну ніч. Ми мало їли і ще менше говорили. Здавалося, що Чейду важко навіть думати, і він був занадто кволий, щоб озвучити свою думку.
Він показав, де запалювати сигнальний вогонь, щоби подали шлюпку. Незабаром вона прибула, і Чейд мовчки забрався в неї. Я бачив, що він дуже вимучений. Чейд лише зазначив, що я й сам зможу доправити втомлених коней на судно. Моя гордість допомогла мені впоратися з ними. На борту я заснув так міцно, як ніколи. Потім ми вивантажилися і почався виснажливий шлях назад до Нітбея. Рано-вранці ми були на місці і леді Тайм знову поселилися на заїжджому дворі.
Ввечері наступного дня я зміг сказати хазяйці заїжджого двору, що леді Тайм уже набагато краще і вона не проти, щоб їй принесли поїсти. Чейду дійсно було краще, хоч він іноді дуже пітнів. У такі моменти я відчував від нього гіркотно-солодкавий запах насіння каррісу. Чейд багато їв і пив. А через два дні наказав мені передати хазяйці, що леді Тайм завтра виїздить.
Я очутився раніше й декілька вечорів тинявся Нітбеєм, вештаючись крамницями і слухаючи плітки, які так цінував Чейд. Тож ми багато про що дізналися. Веріті успішно вів перемовини, а леді Грацію тепер обожнювало все місто. Я помітив, що на дорогах і укріпленнях уже кипить робота. На Дозорний острів відправили найкращих людей Келвара, а ту башту тепер називали «Башта Грації». Також подейкували, що червоні кораблі непомітно поминули башти Веріті, а також про дивні події у Форджі. Кілька разів я чув, що людям зявився Рябий. Після тих історій, що розповідали біля вогнища на заїжджому дворі, я боявся заснути.
Ті, хто втік із Форджа, переказували жахливі історії про своїх земляків, які стали черствими та бездушними. Вони залишились мешкати у Форджі й були схожі на людей, але ті, хто їх знав, запевняли, що вони не такі, як раніше. Вони витворювали таке, чого зроду не чули в Оленячому замку. Я навіть не міг уявити ті злодіяння, про які шепталися люди. Кораблі більше не зупинялися у Форджі, й залізну руду доводилося шукати в іншому місці. Говорили, що біженців навіть не хотіли приймати до себе, бо боялися хвороб: недарма ж зявився Рябий. Але ще важче було слухати, коли казали, що все скоро припиниться, бо жителі Форджа скоро перебють одне одного і на це воля богів. Добропорядні жителі Нітбея бажали смерті тим, хто ще недавно були добропорядними мешканцями Форджа, наче це для них була найкраща доля. Втім, так воно й було.
В ніч перед тим, як леді Тайм мала вирушати назад до Оленячого замку разом з процесією Веріті, я прокинувся і побачив, що Чейд сидів і уважно дивився на стіну у світлі єдиної свічки. Не встиг я сказати ні слова, як він повернув голову до мене.
Хлопче, тобі треба вчитися володіти Скіллом, сказав він таким тоном, наче це було якесь болісне рішення. Настали лихі часи, і це надовго. Тому порядні люди повинні використовувати будь-яку зброю. Я знову звернуся до Шрюда і цього разу буду вимагати. Важкі часи, хлопче. Я не впевнений, що вони взагалі закінчаться.
Упродовж наступних років я теж часто про це думав.
Розділ 11
«Перековані»
Рябий був відомим персонажем народної творчості й театрального мистецтва Шістьох герцогств. Гріш ціна тим лялькарям, у яких немає Рябого. Він зявлявся не лише у своїй традиційній ролі, але і як передвісник лиха під час першої постановки. Іноді Рябого просто зображали на завісі, щоб надати виставі страхітливого характеру. Цей образ відомий у всіх Шістьох герцогствах.
Подейкують, що ця легенда зявилася ще за часів першого заселення герцогства, ще до його підкорення острівянами Провісниками. На той час там жили перші переселенці. Навіть острівянам відомий найдавніший переказ легенди, хоч і в зміненому вигляді. Це розповідь-пересторога про гнів Еля, морського бога, за те, що йому більше не поклонялись.
Коли море ще було юним, Ель, який був першим Старійшим, довіряв острівянам. Він віддав їм своє море. Землі, які омивалися цим морем, теж були їхньою власністю. Багато років люди були вдячні Елю. Вони ловили рибу, населяли узбережжя і нападали на всіх, хто наважувався захопити ті місця, які подарував їм Ель. Ті, хто запливав у їхні моря, теж ставали законною здобиччю острівян. Цей народ процвітав і ставав усе сильнішим і витривалішим, бо у морі Еля слабкі гинули. Їхнє життя було важким і небезпечним, але хлопчики виростали сильними, а дівчата ставали безстрашними жінками як біля плити, так і на борту. Острівяни поважали Еля і приносили Старійшому щедрі дари, а присягалися лише його імям. І Ель поважав свій народ.
Але Ель був занадто щедрим і дуже оберігав свій народ. Замало людей помирало під час суворих зим, а бурі були занадто слабкими, щоб подолати вправних моряків. Тому людей ставало все більше й більше. Їхні стада й отари теж зростали. Під час урожайних років кволі діти не вмирали, а росли вдома. Вони орали землю, щоби прогодувати великі отари, стада і таких же слабаків, як і вони. Хлібороби не благословляли Еля за сильні вітри і течії, а присягалися лише іменем Еди Старійшої, яка була покровителькою тих, хто орав та засівав землю і вирощував тварин. Це не сподобалося Елю, але він не звертав на них уваги, оскільки в нього ще було багато суворих людей на кораблях. Вони клялися його іменем, і, щоб загартувати їх, Ель посилав їм бурі та холодні зими.
Але з часом прихильників у Еля ставало все менше й менше. Мякосердні жінки, які працювали на землі, спокушали матросів і народжували їм дітей, котрі були здатні лише колупатися в землі. Цей народ залишив крижані узбережжя та вкриті льодом пасовища й перебрався на південь, де було тепло і росли виноград та зерно. Все менше й менше людей вирушали у плавання і ловили рибу, яку давав їм Ель. Вони присягалися іменем Еля все рідше й рідше, доки одного дня залишилася тільки одна людина, яка так чинила, худющий старигань. Він був надто кволий, щоб виходити в море. Його руки судомило, в роті зосталося всього кілька зубів. Він продовжував присягатися Елем, але дуже тихо, і це не радувало морського бога, а скоріш дратувало. Йому не потрібні були немічні старигані.