Що з ними? Що з ними сталося?
У його голосі відчувався жаль.
Але я знав, що з ними.
Зникли всі звязки між людьми, які передаються від матері до дитини, від чоловіка до жінки, всі відносини між сімями та сусідами, домашніми тваринами, навіть з рибою в морі та птахами у небі.
Все життя я покладався на ці почуття (хоч і не усвідомлював того), щоб дізнатися, коли поряд були інші живі істоти. У собак, коней, навіть у курчат такі ж почуття, як і в людей. Тому я дивився на двері, перед тим як Барріч входив, знав, що у стайні народилося цуценя, яке зарилося в солому. Я прокидався, коли Чейд відкривав свій потаємний вхід, тому що відчував людей. Це почуття завжди попереджувало мене і давало зрозуміти, що варто використовувати свій зір, слух і нюх.
Але у цих людей зникли всі почуття.
Уявіть суху воду без усілякої маси. Так я уявляв тих людей. Вони були позбавлені ознак не лише людини, але й будь-якої живої істоти. Це як каміння, що росло із землі, кректало і сварилося між собою. Маленька дівчинка знайшла глечик з варенням, раз у раз запихала руку в посудину та облизувала свої пальці. Дорослий чоловік одвернувся від обгорілої купи тканин, в якій він бабрався, підійшов до дівчинки, забрав глечик і відштовхнув дитину, незважаючи на її сердиті вигуки.
Ніхто не втрутився.
Я нахилився вперед і смикнув за повіддя гнідого, бо Чейд намірявся спішитись. Я, не мовивши ні слова, лише гаркнув на Сажку. Хоч вона була і втомлена, страх у моєму голосі підострожив її. Вона рвонула вперед. Я ще раз смикнув гнідого. Чейд мало не вилетів із сідла, але вчепився за конячу шию, і ми подалися геть з мертвого поселення. Я чув крики позаду, які були жаскіші за виття вовків чи завивання вітру в комині. Але ми були на конях. Наляканий до смерті, я не відпускав повіддя коня Чейда, поки будинки не залишилися позаду. На дорозі був поворот, і я нарешті зупинився за невеликим ліском. Навіть не чув, що по дорозі Чейд сердито вимагав, аби я йому пояснив свою поведінку.
Але я не міг доладно все пояснити. Прихилився до шиї Сажки й обійняв її. Відчував, що вона втомлена і що сам весь тремчу. Невиразно відчув, що їй теж було зле. Думав про тих бездушних людей у Форджі й підганяв Сажку коліньми, бо вона йшла повільно. Чейд їхав біля мене й усе випитував, що трапилося. У мене в роті пересохло, і я говорив тремтячим голосом. Плутаючись, пояснював Чейду, чому злякався і що відчуваю.
Коли я замовк, наші коні й далі йшли битим ґрунтівцем. Нарешті я зважився глянути на Чейда. Він дивився так, наче в мене виросли оленячі роги. Я не міг позбутися цього почуття. Також відчував, що Чейд віддаляється від мене, наче захищаючись від людини, яка раптом стала чужою. Найгірше було те, що він не відсторонився від тих людей у Форджі, а я ж для нього був набагато ближчим, аніж вони.
Вони як ляльки, говорив я Чейду. Наче деревяні ляльки, що ожили і грають якусь пекельну виставу. Якби вони помітили нас, то без вагань вбили б, аби забрати коней, одежу, їжу. Вони Я намагався добрати слова. Вони навіть не схожі на звірів. Вони порожні. Як предмети. Як деякі книжки, або каміння, або
Хлопче, промовив Чейд, стримуючи роздратування. Тобі треба взяти себе в руки. Ми їхали всю ніч, і ти втомився. Ти дуже довго не спав. Це гра розуму, який починає втілювати сни і
Ні, я конче хотів його переконати. Це не так. Це не через брак сну.
Ми повертаємось, рішуче сказав Чейд. Від ранкового бризу його темна накидка обвилася навколо нього. Це виглядало так буденно, що моє серце мало не розірвалося: як разом можуть існувати люди в тому поселенні й такий звичайний ранковий бриз? І як Чейд може говорити таким спокійним голосом?
То прості люди. Але вони пережили лихо, тому й поводяться дивно. Я знав дівчинку, яка бачила, як її батька вбив ведмідь. З нею сталося те саме: в неї був бездумний погляд, вона постійно бурчала і навіть майже не ходила більше місяця. Ті люди оклигають, коли повернуться до звичайного життя.
Хтось попереду! застеріг я. Сам уже нічого не бачив і не чув. Наче хтось смикнув за нитку того почуття, яке сьогодні відкрилося мені. Але коли ми вдивилися вперед, то збагнули, що перед нами хвіст процесії обірваних людей. Дехто вів вючних тварин, а інші пхали або тягнули возики з брудним манаттям. Наразі вони озирнулись і побачили нас кінних. Вони вибалушились так, наче ми демони, що зявилися з-під землі, аби забрати їх.
Рябий! закричав чоловік, що замикав процесію, і вказав на нас. Його втомлене обличчя побіліло від страху, а голос задрижав: Легенда стала правдою. Він попередив інших, які налякано стояли і дивилися на нас. Привиди без серця поселилися в нашому зруйнованому селі, а рябий чоловік у чорній накидці наслав свою хворобу на нас. Ми дуже розніжились і стародавні боги покарали нас. Наше розпещене життя нас погубить!
Матері його ковінька! Ще бракувало, щоб вони прийняли мене за демона, прошепотів Чейд. Я спостерігав, як його рука трохи розвертає гнідого. Гайда, хлопче.
Він не дивився на чоловіка, який досі тицяв у нас тремтячим пальцем, а повільно і навіть вяло зїхав з дороги й почав підніматися вибоїстим схилом. Його некваплива їзда нагадала мені Барріча, коли він підходив до обережної собаки чи коня. Його втомлений гнідий неохоче покинув биту доріжку. Чейд підїхав до групи берізок на схилі. Я невпевнено дивився на нього. Він обернувся.