Розділ 9
Жир допоміг
Блазень зявився в замку на сімнадцятий рік правління Шрюда. Це один з небагатьох фактів, які ми знаємо про блазня. Кажуть, що це був подарунок від бінґтаунських купців. Але про його походження можна лише здогадуватися. Я чув багато різних історій. Згідно з однією з них, блазня захопили в полон пірати з червоних кораблів, а бінґтаунські купці відбили його в них. Згідно з іншою, блазня знайшли немовлям, що пливло у маленькому човні, накрите парасолею з акулячої шкіри. Він лежав на підстилці з вересу й лаванди біля банки[9]. Але то все фантазії. Про життя блазня до його появи при дворі короля Шрюда нічого не відомо.
Блазень, поза всяким сумнівом, людина, але має не зовсім людське походження. Те, що він народився від Іншого Народу, швидше за все, брехня, оскільки на пальцях немає павутиння і він ніколи не боявся котів. Незвичайний вигляд блазня (як-от безбарвна шкіра) може бути ознакою іншого походження, а не просто відхилення. Хоч тут я можу й помилятися.
Говорячи про блазня, важливіше те, чого ми не знаємо, а не навпаки. Люди сперечалися про те, скільки блазневі було років, коли він прибув до замку. Зі свого досвіду я можу ручитися, що тоді блазень був набагато молодший за мене. Але оскільки він не виявляє жодних ознак старіння відтоді, як зявився в замку, можна припустити, що він був не такий уже й молодий. Найімовірніше, він був наприкінці періоду дитинства, яке затягнулося.
Також сумнівним питанням була стать блазня. Коли його запитував хтось молодший і прямолінійніший, аніж я зараз, то блазень відповідав, що це нікого не стосується. Тому я нічого не знаю.
Що ж до його проникливості, яку блазень проявляв у досить туманній формі, що дратувало всіх, то немає єдиної думки, чи це є ознакою його раси або ж його особистим талантом. Дехто вірить, що він знає все наперед, навіть те, хто з ним говоритиме. Інші твердять, що все це через його велику любов до приказки: «А я казав!» Подейкували, що він брав різні незрозумілі приказки і перекручував їх, щоб вони були схожими на пророцтва. Можливо, колись воно так і було, але у багатьох випадках блазень передрікав такі події, які згодом відбувалися, хоч і в дуже туманній формі.
Я прокинувся від голоду десь близько опівночі. Я лежав із розплющеними очима і чув, як бурчить мій живіт. Я склепив повіки, але мене й далі нудило від голоду. Я встав і пішов до столу, де стояли тістечка Веріті, але слуги їх прибрали.
Прочинивши важкі двері, я вийшов у тьмяний коридор. Там стояли двоє солдатів Веріті. Вони здивовано подивилися на мене.
Я вмираю від голоду, промовив я. Не підкажете, де тут кухня?
Мені ще ні разу не траплявся солдат, який би не знав, де кухня. Я подякував і пообіцяв принести щось і їм, якщо вдасться роздобути. Я пішов темним коридором, який вів до сходів. Спускаючись ними, було незвично відчувати під ногами дерево, а не камінь. Я йшов так, як мене вчив Чейд: тихими кроками і найтемнішими проходами, де мостини скрипіли найменше.
Усі в замку вже спали. Я зустрів кількох вартових, більшість з яких дрімала; ніхто з них не зауважив мене. Тоді подумав, що це через мою непомітність, але тепер розумію, що вартові не бачили загрози в худорлявому хлопці з розкошланою чуприною.
Я швидко знайшов кухню величезну кімнату, стіни якої обкладені камінням для захисту від пожеж. Там було три великі плити, вогонь в яких засипали на ніч. В кухнях замків у будь-яку годину доби світло: там завжди є той, хто не спить.
Я швидко знайшов кухню величезну кімнату, стіни якої обкладені камінням для захисту від пожеж. Там було три великі плити, вогонь в яких засипали на ніч. В кухнях замків у будь-яку годину доби світло: там завжди є той, хто не спить.
Я побачив накриті каструлі й відчув запах тіста, яке сходило. В одному місці стояв великий казан. Коли я підняв кришку, то зрозумів, що зникнення кількох порцій рагу ніхто не помітить. Понишпорив по кухні і знайшов іще продукти. Відламав окраєць від замотаної хлібини, яка лежала на полиці, а в іншому кутку кухні натрапив на діжечку з маслом, яке охолоджувалося у великому чані з водою. Нарешті проста їжа, на яку я чекав увесь день, а не різні витребеньки.
Я вже майже доїв другу тарілку, коли почув тихе шарудіння: хтось ішов. Я підвів голову зі своєю найчарівнішою усмішкою, сподіваючись, що їхня кухарка така ж добросердечна, як і в Оленячому замку. Але це була служниця. Вона накинула покривало зверху нічної сорочки. На руках несла дитину. Служниця плакала. Я зніяковів і відвернувся, але вона навіть не глянула на мене. Жінка поклала закутану дитину на стіл, взяла миску й налила холодної води по вінця, постійно щось бурмочучи. Затим нахилилася над дитиною.
Ось, мій солоденький, моє ягнятко. Тримай, дорогенький. Це має допомогти. Візьми трішки. Солоденький, не можеш навіть ковтнути. Відкрий ротика, ну ж бо!
Я просто дивився. Вона незграбно тримала миску й намагалася піднести її до немовляти. Вона намагалася відкрити рот дитині, докладаючи більше зусиль, аніж будь-яка інша мати. Вона нахилила миску, і вода вилилася. Я почув здавлене булькання, наче дитинча задихалось. Я встав, щоб зупинити її, а з пелюшок висунулася голова песика.