Напевне, старенька помітила мої старання, бо стишила ходу, щоб я краще міг роздивитись окружжя, і показувала мені все, чого, на її думку, я не встиг помітити. Носії спілкувалися зі мною чюрдівською мовою і зраділи, коли зясувалося, що я трішки нею володію. Мене навчив Чейд, хоча й сам знав її поганенько. Але він не попереджав мене, що ця мова досить мелодійна. Дуже скоро я усвідомив, що інтонація відіграє таку ж роль, що й вимова. На щастя, я добре сприймаю мови на слух, тому почав відважно спілкуватися з моїми носіями, вирішивши, що коли доведеться виступати в палаці перед людьми високого становища, то не матиму вигляду чужоземця-невігласа. Одна з жінок, що мене несла, Джонкві, вирішила розповідати про всі місця, повз які ми проходили. А коли я сказав, що мене звуть Фітц Чівелрі, вона кілька разів повторила моє імя, аби не забути.
Я ледь вмовив своїх носіїв одного разу зупинитись, щоб вилізти й оглянути один сад. Мою увагу привернули не яскраві квіти, а якийсь вид верби, яка закручувалася, а не росла прямо, як звичайно. Я помацав гладку кору і подумав, що міг би вмовити зрізати мені пагін, але не зважився, бо вирішив, що це буде неввічливо. Якась стара жінка нахилилася біля мене, всміхнувшись, а потім провела рукою по низенькій дрібнолистій траві, що росла під деревом. Аромат від трави був дивовижний, а вона засміялася, побачивши моє задоволене обличчя. Я хотів тут ще побродити, але носії палко переконували мене, що нам треба поквапитись, щоб наздогнати інших, до того як вони прийдуть до палацу. Я зрозумів, що там буде офіційний прийом, якого я пропустити не можу.
Наша процесія рухалася кривулястою вулицею, яка постійно вела вгору. Врешті ми «приземлилися» біля палацу, який складався з кількох будівель, схожих на бутони. Головні споруди були фіолетові з білими цятками. Це нагадало мені люпин, що ріс при дорозі, та приморську чину в Баккіпі. Я став біля нош і почав пасти очима палац. Та коли повернувся до носіїв, щоб озвучити своє захоплення, то позаду вже нікого не було. Вони зявилися за кілька хвилин разом з іншими носіями в накидках лимонного, блакитного, персикового та червоного кольорів і запропонували нам мисочки з ароматною водою та рушники, щоб ми змили дорожні порохи й освіжилися. Хлопці та юнаки у блакитних підперезаних сорочках принесли нам ягідне вино та невеличкі медяники. Коли всі гості вмились і пригостилися питвом та їдлом, нас попросили пройти за ними до палацу.
Інтерєр палацу був такий же дивний, як і все інше у Джампі. Головну споруду підтримувала велична центральна колона. Придивившись, я помітив, що то дуже дебеле стовбурище дерева, коріння якого пробивалося крізь плитку. Подібні дерева також підтримували стіни з витонченими гравюрами. Через кілька днів я дізнався, що на «вирощування» такого палацу знадобилася майже сотня років. Вибирали дерево, навколо нього розчищали ділянку, а потім по колу саджали дерева. За ними доглядали, надаючи їм особливої форми за допомогою мотузок та обрізаючи, щоб вони були похилені в бік центрального дерева. Потому всі інші гілки обрубували, а верхівки переплітались у вигляді корони. Затим будували стіни. Спочатку натягували добротну тканину, яку вкривали лаком, щоб вона затверділа, а потім шар за шаром накладали міцний матеріал з кори. Згодом її обмазували особливою місцевою глиною й покривали яскравою смоляною фарбою. Я так і не дізнався, чи всі споруди в місті будували таким складним способом. Але «вирощений» палац випромінював живу граційність, якої неможливо досягти, використовуючи каміння.
Цей величний палац був відкритий, як і Велика зала Оленячого замку, і тут було стільки ж камінів. Тут стояли столи і було облаштовано місця для приготування їжі, шиття і прядіння, а також склад та все інше, необхідне в такому великому господарстві. Покої були просто нішами, відгородженими запонами, або невеличкими наметами під стіною. Деякі покої розміщувались вище. До них вели розгалужені деревяні сходи без поруччя. Це нагадало мені будинки на палях у воді. Ці покої трималися на живих стовбурах. Усередині в мене все похололо, коли я усвідомив, що не зможу усамітнитися для виконання своєї «тихої» роботи. Мене швиденько провели до намету. Там я побачив свою кедрову скриню та сумку з одягом, а також миску з теплою ароматною водою для вмивання й тарілку з фруктами. Я зняв свій запилений дорожній одяг і мерщій перевдягнувся в накидку з вишитими рукавами й зелені панчохи, які спеціально підібрала мадам Гесті. Я знову звернув увагу на вишитого оленя, що стояв у загрозливій позі, але потім прогнав цю думку. Напевне, Веріті обрав цей герб, бо він не такий принизливий, аніж той, що підкреслює те, що я бастард. У будь-якому разі мені це підходить. Я почув дзвоники і тихе гримотання барабанів з великої зали і швидко вийшов з намету, аби дізнатися, що там готується.
На помості перед великим стовбуром, прикрашеному квітами та гілками вічнозелених дерев, навпроти якогось старого чоловіка стояли Август та Регал. Обіч старого я побачив слуг у простих білих накидках. Навколо помосту був натовп, до якого я одразу ж приєднався. Невдовзі до мене підійшла одна з моїх носійок. Тепер вона була в червоному одязі, а на голові вінок із плюща. Жінка всміхнулася.