За наказом Веріті, відрізала мадам Гесті на моє запитання. Мені це подобається більше, ніж олень за ґратами. Хіба ні?
Гадаю, що так, відповів я. На цьому наша дискусія закінчилася. Імя та герб. Я кивнув сам до себе, узяв скриню з травами, скрижалями й манускриптом на плече і почав спускатися.
На східцях я зустрів Веріті. Спочатку не впізнав його, бо він піднімався, згорбившись, як старигань. Я пропустив його, аж потім упізнав, коли той глянув на мене. Дивно, коли зустрічаєш знайомого і не впізнаєш його. Я помітив, як на ньому висів одяг, а у скуйовдженому волоссі, яке дотепер було темним, пробивалася сивина. Веріті відчужено всміхнувся, а потім зупинив мене, наче щось згадавши.
Ти їдеш на весільну церемонію в Гірське королівство?
Так.
Можна попросити тебе про послугу?
Звісно, сказав я, зворушений гіркотою в його голосі.
При ній говори про мене тільки хороше. Але правду. Я не прошу тебе брехати. Проте розповідай тільки хороше. Я завжди думав, що ти добре ставишся до мене.
Звісно, сказав я, поки Веріті піднімався. Звісно, сір.
Але він не обертався і не відповідав. Я знову був збитий з пантелику, як і після слів блазня.
У дворі зібралося повно людей та тварин. Цього разу не було жодних возів; в горах дороги геть погані, тому вирішили їхати на вючних тваринах, щоби було швидше. Королівський почет не міг запізнюватись; достатньо того, що наречений не приїде.
Стада й отари великої та дрібної худоби відправили ще вчора. Очікувалося, що ми дістанемось туди за два тижні, але ми мали тиждень у запасі. Я проконтролював, щоб кедрову скриню причепили до вючної тварини, а потім став біля Сажки, чекаючи. Хоч двір був брукованим, у задушливому літньому повітрі кублилася курява. Незважаючи на ретельне планування, серед учасників процесії панував безлад. Я помітив Севренза, який був найкращим лакеєм Регала. Останній відправив його до Оленячого замку місяць тому, щоб той передав його особливі побажання стосовно одягу, який слід було пошити. Севренз біг за Гендзом, обурюючись. Гендз теж чомусь нервував. Коли мадам Гесті давала мені останні настанови, як доглядати моє нове вбрання, вона обмовилася, що Севренз уже набрав стільки нового одягу, капелюхів та різного начиння, що довелося везти це на трьох вючних тваринах. Я припустив, що це дісталося Гендзу, бо хоч Севренз і був чудовим лакеєм, він боявся великих тварин. Роуд, ще один служник Регала, невдоволено плентався за ними. На своєму дужому плечі він ніс ще одну скриню. Напевне, цей додатковий вантаж засмутив Севренза.
Вони швидко загубилися в натовпі.
Я був здивований, коли побачив, що Барріч перевіряв вуздечки племінних коней та кобили, яку вели принцесі в подарунок. На мою думку, кожен, хто доглядав за ними, міг це зробити. Коли я побачив, як він сідлає коня, то зрозумів, що він їде з нами. Я намагався знайти тих, хто його супроводжував, але нікого знайомого зі стайні не було, окрім Гендза Коб уже був у Джампі разом з Регалом. Тому Барріч їхав сам. Що ж, нічого дивного.
Август уже сидів на добрій сірій кобилі й був неприродно збуджений, очікуючи сигналу рушати. Час, який він провів із групою Галена, змінив його. Колись він був повненьким хлопчаком. Август завжди поводився тихенько, але справляв приємне враження. У нього було густе чорне волосся, як у Веріті. Казали, що в дитинстві він нагадував свого двоюрідного брата. Я припустив, що тепер, коли Август краще володіє Скіллом, він ще більше нагадуватиме Веріті. Він теж буде присутній на весіллі як спостерігач від Веріті, в той час як Регал присягатиме від імені брата. «Регал це його вуста, а Август очі. Хто ж тоді я? Його кинджал?» подумав я.
Я осідлав Сажку й відїхав подалі від людей, які прощались і давали останні настанови на всі випадки життя. Я молив Еду, щоб ми вже скоріше виїхали. Здавалося, що цей хаотичний натовп буде вовтузитись і пакуватися цілу вічність. Але несподівано підняли штандарти, протрубили в ріг, і стовписько з коней, вючних тварин і людей почало рухатись. Я лише раз звів голову й побачив, що Веріті стоїть на вершині башти і проводжає нас. Я помахав йому, але сумніваюся, що він розгледів мене. А потім ми вийшли з замку і почали свій шлях звивистою горбистою дорогою, яка вела на захід.
Я осідлав Сажку й відїхав подалі від людей, які прощались і давали останні настанови на всі випадки життя. Я молив Еду, щоб ми вже скоріше виїхали. Здавалося, що цей хаотичний натовп буде вовтузитись і пакуватися цілу вічність. Але несподівано підняли штандарти, протрубили в ріг, і стовписько з коней, вючних тварин і людей почало рухатись. Я лише раз звів голову й побачив, що Веріті стоїть на вершині башти і проводжає нас. Я помахав йому, але сумніваюся, що він розгледів мене. А потім ми вийшли з замку і почали свій шлях звивистою горбистою дорогою, яка вела на захід.
Наш шлях пролягав до берегів широкої Оленячої річки, яку ми перейшли вбрід на кордоні з герцогствами Бак та Ферроу. Потім нам треба було пройти безкраїми долинами Ферроу (як виявилося, там було надзвичайно жарко). Потому наш шлях пролягав до Синього озера, а звідти уздовж Холодної річки. Ця річка з простою назвою починалася в Гірському королівстві. Біля Холодного броду починався торговий шлях у горах, які нависали над ним. Ми мали піднятися вгору до Штормового проходу, а звідти дорога вела в густі зелені ліси Дощових нетрів. Нам треба було ближче у Джампі. В Гірському королівстві воно вважалося справжнім містом.