Щоб допомогти мені, повторив він. Шторм пішов на спад. Веріті звів голову й подивився у вікно.
Забери їжу, хлопче. В мене на неї немає часу.
Але тобі потрібна сила, заперечив я, відчуваючи провину: адже він витратив на мене час, хоча йому треба було поїсти й поспати.
Я знаю. Але в мене немає часу. Їжа забирає сили. Дивно це визнавати. Зараз у мене немає зайвих сил, щоб їсти.
Веріті тепер дивився кудись удалечінь, намагаючись поглядом проникнути крізь усе кволішу стіну дощу.
Я дав би тобі свою силу, Веріті, якби зміг.
Він якось дивно глянув на мене.
Ти впевнений? Ти справді цього хочеш?
Я не зрозумів, чому він так допитується, але був упевнений у своїй відповіді.
Звісно. І тихим голосом додав: Я людина короля.
І у нас в жилах тече одна кров, визнав Веріті й зітхнув. На мить він зробився зовсім хворий, знову подивився на їжу, а потім виглянув у вікно.
Час настав, прошепотів Веріті. Можливо, цього вистачить. Чорт забирай, тату. Невже ти постійно виграєш? Добре, йди до мене, хлопче.
Він наполягав, і це злякало мене. Коли я став біля його стільця, Веріті поклав мені руку на плече, наче хотів звестися.
Я подивився на нього знизу вгору, сидячи на підлозі. У мене під головою була подушка. Веріті кинув мені ковдру, яку я приніс раніше, і встав, висунувшись із вікна. Він тремтів від напруги, і я відчував його Скілл. Це нагадувало хвилі, що розбиваються об берег.
На скелі, задоволено промовив він і відвернувся від вікна. У нього на обличчі була та стара хижа посмішка, яка поволі зникала, доки він дивився на мене. Як теля перед забоєм, співчутливо промовив Веріті. Мені слід було здогадатися, що ти не знаєш, про що говориш.
Що трапилось? Я цокотів зубами, а все моє тіло тремтіло від холоду. Мені здавалося, що мої кістки ось-ось випадуть із суглобів.
Ти запропонував мені свою силу, а я нею скористався. Веріті налив чашку чаю і підніс її до моїх губ. Пий повільно. Це мені потрібно було поспішати. Я говорив, що Чівелрі міг бика звалити своїм Скіллом? Що ж тоді говорити про мене?
Веріті знову став тим щирим і добродушним чоловіком. Таким я його не бачив уже кілька місяців. Я ковтнув чаю й відчув смак ельфійської кори, що обпікала піднебіння та горло. Я вже не так тремтів. Веріті теж зробив ковток.
Раніше король підживлювався силою від своєї групи, приязно сказав він. Півдюжини людей або навіть більше, які можуть одночасно нагромаджувати силу або, якщо треба, віддавати. Це було їхнім справжнім призначенням: давати силу королю чи своєму ватажку. Не думаю, що Гален це розуміє. Він сам створив таку групу, що нагадує коней, волів та віслюків, яких звязали докупи. То не справжня група. Вони не можуть мислити одночасно.
Отже, ви взяли мою силу?
Так. Слово честі, я б ніколи цього не зробив, якби не термінова нагода. Я гадав, що ти знаєш, що мені пропонуєш. Ти назвався людиною короля, як у давнину. Ми брати по крові, тому я знав, що можу взяти твою силу. Веріті грюкнув чашкою об тацю, і його голос наповнився огидою. Шрюд. Він завжди рухає все: повертає колеса і розхитує маятник. Недаремно він змушує тебе носити мені їжу: щоб ти був ближче до мене. Веріті рвучко повернувся. Цього більше не повториться.
Було не так уже й погано, ледь промовив я.
Невже? Чому ж ти тоді не можеш встати чи навіть сісти? Ти лише хлопчик. Ти один, без групи. Якби я не усвідомив, що ти не знаєш, про що говориш, і не припинив, ти помер би. Твоє серце та легені б зупинилися. Я більше ні для кого тебе не спустошуватиму. Веріті замовк і легко підняв мене і всадовив у крісло. Посидь тут і поїж. Мені це вже зайве. Коли тобі стане краще, я тебе відправлю до Шрюда. Передай йому, що ти мені заважаєш. З цього часу нехай мені носять їжу кухонні слуги.
Веріті промовив я.
Ні, виправив він. Кажи: «Мій принце». В цьому я залишусь твоїм принцом. Питання закрите. А тепер їж.
Я сумно схилив голову, але поїв. Ельфійська кора відновила мої сили швидше, аніж я очікував. Скоро я встав, поставив тарілки на тацю й поніс їх до виходу. Я відчував свою поразку. Зненацька Веріті промовив:
Фітц Чівелрі Провісник.
Я зупинився, вражений його словами, і повільно повернувся.
Так тебе звати. Я сам записав це в реєстрі, коли тебе привели до мене. Я гадав, що ти це теж знаєш. Фітце Чівелрі Провіснику, перестань думати про себе як про бастарда. І сходи сьогодні до Шрюда.
До побачення, тихо сказав я. Але Веріті знову дивився у вікно.
Так минула половина літа. Чейд вивчав свої скрижалі, Веріті сидів біля вікна, Регал шукав принцесу для брата, а я тихо вбивав для короля. Правителі Внутрішніх та Прибережних герцогств сиділи за круглим столом, шипіли і плювалися одне в одного, як коти через рибу. А над усім верховодив Шрюд, натягнувши кожну павутинку й реагуючи на будь-яке ледь помітне тремтіння, як павук. Пірати й далі здійснювали набіги, як химери[12] на телячу наживку, полонячи наш народ і «перековуючи» його. «Перековані» ставали сущою карою для нашої країни, жебракуючи й нападаючи на людей, не кажучи вже про те, що вони були тягарем для своїх сімей. Народ боявся ловити рибу, торгувати та обробляти землю в річкових долинах біля моря. Але все ж треба було збільшувати податки, щоби прогодувати солдатів та вартових, які не могли захищати країну, хоч їхня кількість постійно зростала. Шрюд неохоче звільнив мене від прислуговування Веріті. Король не викликав мене більше місяця. Але одного ранку несподівано запросили на сніданок.