Тридуба славився терплячістю, але вона мала свої межі, і Шукачеві здавалося, що до них уже страшенно близько. Цей малий засранець гадки не мав, на що наривається. З Рудом Тридубою жартувати було не варто. Там, звідки вони прийшли, його імя було знаменитим. Це імя вселяло в людей страх або відвагу залежно від того, на якому боці вони були. Його терпіння, ясна річ, мало свої межі, але до них вони ще не дійшли. На щастя для всіх присутніх.
Мулів, так? загарчав Тридуба. Мули можуть хвицатись. Пильнуй, щоб котрийсь із них не відтяв тобі голову копняком, хлопче.
Тут він розвернувся й побрів дорогою туди, звідки вони прийшли. Перелякані люди квапливо розступалися перед ним, а тоді сходилися назад у нього за спиною; всі вони одночасно кричали та благали солдатів пояснити, чому це їх треба впускати, поки інші лишаються на холоді.
Не зовсім той прийом, на який ми сподівалися, пробурчав Шукач. Тридуба не сказав нічого він просто крокував попереду, опустивши голову. Що тепер, отамане?
Його друзяка похмуро озирнувся через плече.
Ти мене знаєш. Думаєш, мене влаштовує ця срана відповідь?
Шукачеві чомусь здавалося, що ні.
Найкраще виснувані плани
приймальні лорд-губернатора Енґлії було холодно. Вона мала високі стіни з голої холодної штукатурки, простору підлогу з холодних камяних плит і великий камін, у якому не було нічого, крім холодного попелу. Єдиною її оздобою був великий гобелен, що висів в одному кінці приміщення, з вишитим золотим сонцем Союзу та схрещеними молотами Енґлії посередині.
Лорд-губернатор Мід розвалився в жорсткому кріслі перед величезним порожнім столом, ні на що конкретно не дивлячись. Його права рука кволо тримала за ніжку келих вина. Обличчя в нього було бліде й виснажене, службовий одяг помятий і брудний, а рідке сиве волосся скуйовджене. Майор Вест, який народився й виріс в Енґлії, часто чув, як Міда називали сильним лідером, видатною особистістю, невтомним оборонцем провінції та її людей. Тепер він був схожий на оболонку від людини, розчавлену вагою великого ланцюга, що вказував на його посаду, порожню й холодну, як його величезний камін.
Температура у приміщенні була дуже низька, та атмосфера в ньому була ще холодніша. Лорд-маршал Бурр стояв посередині, широко розставивши ноги й до болю міцно зчепивши руки за спиною. Майор Вест, нерухомий, як колода, стояв біля його плеча, понуривши голову та шкодуючи, що зняв плащ. Тут, мабуть, було ще холодніше, ніж надворі, а погода стояла жахлива навіть як на осінь.
Ви будете вино, лорд-маршале? промимрив Мід, навіть не підвівши очей. Його голос у великому приміщенні звучав кволо і пронизливо тонко. Вестові здавалося, що ще трохи і він побачить, як старий видихає пару.
Ні, ваша милосте, не буду.
Бурр супився. Останній місяць чи два він, на думку Веста, супився без упину. Його обличчя, здавалося, не могло мати якогось іншого виразу. Він супився з надією, супився від вдоволення, супився від подиву. Зараз він супився від надзвичайно сильного гніву. Вест нервово переступив із однієї закоцюблої ноги на другу, намагаючись запустити потік крові та шкодуючи, що він тут опинився.
А ви, майоре Вест? прошепотів лорд-губернатор. Будете вино?
Вест відкрив рота, щоб відмовитись, але Бурр його випередив.
Що таке? прогарчав він. Його суворі слова відбилися від холодних стін і прокотилися луною під холодною стелею.
Що таке?
Лорд-губернатор стріпонувся й неквапом перевів погляд запалих очей на Бурра так, ніби вперше його бачив.
Я втратив синів.
Він підхопив свій келих, попри дрож у руці, і вихилив його до останку.
Вест побачив, як маршал Бурр іще міцніше зчепив руки за спиною.
Співчуваю вашій утраті, ваша милосте, але я мав на увазі ситуацію в ширшому розумінні. Я кажу про Чорний Колодязь.
Мід якось здригнувся від самої лише згадки про це місце.
Там був бій.
Там була бійня! гаркнув Бурр. Чим ви це поясните? Хіба ви не одержали наказів від короля? Зібрати всіх вояків, яких тільки можна, зайняти оборонні позиції, чекати на підкріплення? І за жодних обставин не ризикувати, бючись із Бетодом!
Накази від короля? Лорд-губернатор скривив вуста. Тобто накази Закритої Ради? Я їх одержав. Прочитав. Обміркував.
А далі?
Порвав.
Вест почув, як лорд-маршал важко задихав через ніс.
Ви їх... порвали?
Я та моя родина сто років керували Енґлією. Коли ми прибули сюди, тут не було нічого, говорячи, Мід гордо підняв підборіддя й випнув груди. Ми приборкали дичавину. Ми вирубали ліси, проклали дороги та збудували ферми, шахти й міста, що збагатили весь Союз!
Очі старого значно пояснішали. Тепер він здавався вищим, сміливішим, сильнішим.
Люди цього краю спершу шукають захисту в мене, а вже тоді дивляться за море! Невже я мав дозволити цим північанам, цим варварам, цим звірам безкарно чинити набіги на мої землі? Нищити величну роботу моїх прабатьків? Грабувати, палити, ґвалтувати й убивати скільки завгодно? Сидіти за своїми стінами, поки вони пускають під меч Енґлію? Ні, маршале Бурр! Тільки не я! Я зібрав усіх бійців, дав їм зброю й послав їх на герць із дикунами, а очолили їх троє моїх синів. Що ще я мав зробити?