Якийсь час вони мовчки гуляли, а потім повернулися назад у будівлю.
Я хотів би приїхати знов післязавтра. Ти будеш тут?
Важко сказати, завагавсь Учитель. Тут стільки всього відбувається. Я напишу записку, що ти прийдеш, тож якщо мене не буде на тебе чекатиме хтось інший.
Письменник хотів якось заохотити його прийти на наступну зустріч, але коли вони проходили через двері, він помітив якусь тінь у його очах, а потім побачив, як ворушаться губи Учитель уже пішов.
Побачимося в четвер, сказав він.
За кілька днів по тому письменник зустрівся з доктором Колом за обідом. Той повідомив, що томмі дуже змінився він навіть не впевнений, що це та сама особистість. Він став більше схожий на відстороненого денні, який виходить під час катувань.
Пізніше аллен розповів про зміну в поведінці томмі. Він коротко переказав, як томмі витягли з палати після смерті Річарда Кейса й заштовхали в «Барбекю на колесах», де катували електричним струмом. Після цього, сказав аллен, томмі вже ніколи не був таким, як раніше. Він соромився своєї втрати памяті і розумових здібностей, а також нездатності вирішувати.
Скоро після того доктор Кол розказав, що між алленом і томмі розгорнулася справжня боротьба. Медсестри доповідали, що бачили, як аллен писав портрет а за кілька годин приходив томмі і кількома мазками фарби псував його картину. аллен сказав, що якщо томмі не припинить він почне робити те саме з його пейзажами.
Я ніяк не можу добитися від томмі, навіщо він це робить, скаржився доктор Кол. Може, вам він розповість?
Письменник спробував їх примирити, але сварки та скарги розтяглися на кілька днів. Зрештою томмі все ж таки пояснив свою поведінку:
аллен не мав права розповідати про те, що мене били струмом.
аллен знав, як тобі було боляче. Хтось мав попросити про допомогу.
Це мої справи. Я б і сам сказав, коли був готовий.
томмі розповів про «Барбекю» те, що зміг згадати, і погодився помиритися з алленом.
Протягом наступних місяців Учитель разом з доктором Колом докладали неймовірних зусиль, щоб встановити стабільне злиття. У середині жовтня 1982 року суддя Флаверз вивчив звіти доктора Кола щодо процесу лікування і переглянув своє рішення. Відтепер він дозволив Біллі виходити в місто з групою інших пацієнтів у супроводі наглядачів (прохання Міллігана про дозвіл виходити в місто без нагляду він відхилив).
Біллі почало дратувати те, що він вважав політикою терапії. Його засмучувало, що суддя, який три роки тому наважився визнати його «невинним у звязку з психічною хворобою», тепер спасував під тиском ЗМІ і можновладців.
Лише у квітні 1983 року Флаверз нарешті дозволив Біллі лишати клініку на «денні виходи» і лише в супроводі когось із персоналу чи «відповідальної особи».
Лише у квітні 1983 року Флаверз нарешті дозволив Біллі лишати клініку на «денні виходи» і лише в супроводі когось із персоналу чи «відповідальної особи».
Біллі не міг зрозуміти, чому його лікують інакше, ніж інших пацієнтів (серед яких були і вбивці) їм дозволяли виходити в місто, якщо їхній психіатр не вважав їх небезпечними для себе й інших. Сам він з моменту свого арешту у жовтні 1979 року навіть вулицю на червоне світло жодного разу не перейшов. Він поводився бездоганно й витримував такі знущання, які мало хто зміг би витримати. Сам факт того, що йому потрібен супровід, уже достатньо його ображав, але те, що для нього склали затверджений список осіб, які мають право супроводжувати, було вже занадто.
У цей список включили письменника та кількох наглядачів, а також молоду медсестру Сінді Моррісон, чия робота зводилась майже виключно до нагляду за Біллі. Вона (як і більшість персоналу) різко засуджувала обмеження, що несправедливо накладали на Біллі, та захищала його за будь-якої нагоди.
Персонал Афінського центру довільно інтерпретував рішення судді Флаверза: «денні ви`ходи в місто» могли тривати від 7-ї ранку до темряви, що на практиці трактувалося як «до увімкнення вуличного світла», тобто до 22-ї. Біллі винайняв будинок, де він міг би цілий день писати картини, і готувався до моменту, коли йому дозволять залишити клініку на випробовувальний термін.
На жаль, цей дім був розташований просто напроти будинку, що належав дядькові шерифа Роберта Аллена.
(2)
21 липня 1983 року спеціальний агент Говард Вілсон за наказом начальника відділу умовно-дострокового звільнення в Колумбусі почав таємно стежити за Біллі Мілліганом під час його денних виходів за територію лікарні.
Шериф Аллен повідомив агента Вілсона про те, що Мілліган виїжджає з клініки на жовтому пікапі «Датсун» з чорним дахом, зареєстрованому на Сінді Моррісон. Також він описав зовнішність жінки: 5 футів 4 дюйми[45] зростом, середньої статури, чорне волосся до плеч. Свої дні, за його доповіддю, Мілліган проводив у тому будинку починаючи з кінця минулого місяця. Як пункт спостереження шериф запропонував будинок свого дядька.
Агент Вілсон одяг кепку, брудні джинси, рвану футболку, що тісно обтягла великий живіт, і приїхав на місце. Машину він лишив неподалік і пішки підійшов до будинку Міллігана із заходу через ліс. З того боку неможливо було розгледіти сам дім чи подвіря, тому він обійшов територію кругом і зайшов зі сходу. Раптом його почули собаки й почали гавкати. Мілліган вийшов з будинку і відвязав собак.