Попросив побесідувати зі мною, і то якомога швидше. Вона, природно, трішки впиралася. Все гадала я так і бачу ті думки, що пробігали в неї в голові: «Хто він, цей чоловічок? Аферист? Вискочка? Кінорежисер?» Була б відмовила, якби змогла, але коли ось так ні сіло ні впало просять, то легше погодитись. От вона й зізнається, що повернеться до шостої тридцяти. Ça y est![16]
Я зауважив, що все начебто складається якнайкраще, але мій коментар не зустрів схвального ставлення. Власне, Пуаро був не менш смиканий, аніж той кіт із приказки[17]. До самого вечора проходив він по нашій вітальні, бурмочучи щось сам до себе і без кінця-краю поправляючи й розгладжуючи декор. А коли я забалакував до нього, той махав руками й хитав головою.
І зрештою ми вийшли з готелю, коли ще й шостої не було.
Це просто неймовірно, зауважив я, спускаючись разом із другом східцями тераси, скоїти збройний замах на життя в саду готелю. На таке піде тільки псих.
Не погоджуся з вами. За однієї умови, ризик, як розсудити тверезо, хіба мінімальний. Почнімо з того, що в саду безлюдно. Відвідувачі готелю наче стадо овець. Звичай велить сидіти на терасі, що виходить до бухти, eh bien[18], всі саме там і сидять. І тільки я, оригінал, обираю ту, що звернена в сад. Але навіть тоді я нічого не бачу. Тут, як ви помітили, чимало укриттів: дерева, групки пальм, чагарники у цвіту. Будь-хто може сховатися і, залишаючись непоміченим, спокійно собі чекати, доки тут не пройде мадемуазель. А вона таки пройде тут. Бо з «Дому на околиці», якщо обходити дорогою, доведеться дати доброго гаку. А мадемуазель Нік Баклі, безперечно, з тих, хто завжди спізнюється й подається навпростець!
А все ж стрілець колосально ризикував! Його могли помітити, а постріл на нещасний випадок не спишеш!
Ні, не випадок аж ніяк.
Що ви цим хочете сказати?
Нічого, так, одна ідейка. Можливо, виправдана, а може статися, й ні. Залишмо її поки осторонь і повернімося до того, про що я тільки-но згадав до неодмінної умови.
Тобто?
Ви, певно, і сам можете мені сказати, Гастінґсе!
Не хотів би позбавляти вас задоволення похизуватися розумом за мій рахунок!
О, який сарказм! Яка іронія! Що ж, в око впадає наступне: мотив не може здаватися очевидним. Бо, якщо навпаки, ба, тоді ризик і справді виявиться завеликим! Люди казатимуть: «Цікаво, чи не такого-то це робота? Де був такий-то, коли пролунав постріл?» Ні, вбивця чи, краще сказати, без пяти хвилин вбивця не може напрошуватися сам собою. І якраз цього я, Гастінґсе, і боюся! Так, у цю хвилину мені страшно. Я заспокоюю себе, кажу собі: «Їх же четверо. Нічого не станеться, доки вони всі разом. Це було б божевіллям». Але мені весь час страшно. Ці «неприємні випадки», я хочу почути про них!
Він різко розвернувся.
Ще рано. Підемо іншим шляхом, по дорозі. Сад не має чого повідомити нам. Огляньмо ж традиційний підхід до будинку.
Цей шлях вивів нас за парадні ворота готелю й побрався наверх стрімким пагорбом праворуч від них. Ближче до його маківки завиднілися стежина та напис на огорожі, який сповіщав: «ТІЛЬКИ У ДІМ НА ОКОЛИЦІ».
Ми подалися стежкою, і за кілька сот ярдів вона, круто завернувши, вперлася у старезні стулки вхідної брами, яким не завадив би свіжий шар фарби.
Справа за ними стояла сторожка, що своїм виглядом разюче контрастувала і з воротами, і забурянілою підїзною алеєю. Садочок довкола неї мав доглянутий та охайний вигляд, рами та штапики були свіжопофарбовані, а на вікнах висіли чисті, яскраві фіранки.
Над клумбою схилився якийсь чоловік у полинялому норфолкському піджаку. Коли заскрипіли ворота, той випростався і, обернувшись, поглянув на нас. Він мав літ шістдесят віку, щонайменше шість футів зросту, могутню статуру і обвітрене обличчя. На голові майже зовсім не збереглося волосся, але очі поблискували насиченою голубінню. Той чоловяга справляв враження привітної душі.
Добридень, кинув він нам, коли ми проминали його.
Я відповів тим самим і, доки ми прямували вглиб алеї, все відчував, як ті його блакитні очі допитливо свердлили наші спини.
Цікаво задумливо видобув Пуаро.
Та на тому і змовк, ніяк не зволивши пояснити, що ж саме його зацікавило.
Сам дім був великий і досить похмурий на вигляд. Його застували дерева, крони яких навіть торкалися даху. Будинок вочевидь потребував ремонту. Пуаро окинув його оцінювальним поглядом, перше ніж смикнути за шнур старомодного дзвоника щоб добитися від нього результату, потрібна була натуга Геракла, але щойно його таки приводили в дію, непогамовне калатання розлягалося луною.
Двері відчинила жінка середніх років «пристойна особа в чорному», саме цей опис, як на мене, їй найдужче пасував. Дуже поважна, досить похмура й дощенту байдужа.
Міс Баклі, повідомила вона, іще не повернулася. Пуаро став пояснювати, що нам призначено аудієнцію, а все ж домігся свого не без деяких труднощів: та належала до жінок того типу, які не схильні довіряти іноземцям. Я, власне, лещу собі, що саме моя зовнішність схилила-таки шальки терезів на нашу користь. Нас впустили й провели у вітальню чекати на повернення міс Баклі.
Там не відчувалося і натяку на непривітність. Вікна виходили до моря, і кімната потопала в сонячному світлі. Проте була досить обшарпана й виказувала стилістичний контраст: дешевого штибу ультрамодерн накладався на вікторіанську солідність. Парчеві гардини вицвіли, але оббивка на меблях сяяла новизною та яскравістю, а диванні подушечки то й відверто пашіли якимось сухотним румянцем. Стіни були завішені фамільними портретами. Деякі з них, подумалося мені, мали вигляд навдивовижу довершених. У кімнаті стояв грамофон і де-не-де валялися кілька платівок. Упадали в око портативний радіоприймач, практично нуль книжок і лиш одна розгорнута газета на краєчку дивана. Пуаро взяв її, а відтак поклав на місце із гримасою огиди. То виявилася місцева «Віклі геральд енд дайректорі». Щось спонукало його вдруге взятися за газету, і мій друг саме проглядав якусь колонку, коли двері відчинилися, а Нік Баклі ввійшла у вітальню.