Зеленувато-бронзове волосся було укладено дуже хитро й модно так уміють лише найкращі лондонські перукарі. Її вищипані брови, підфарбовані вії, вишукано намакіяжене обличчя та губи, підведені так, що їхня природна пряма лінія не проглядалася все це здавалося доповненням до бездоганної вечірньої сукні глибокого і незвичайного відтінку синього, сукні дуже простого начебто фасону (що було навдивовижу далеко від правди) та з незвичайної тканини на позір нудної, але з прихованим мерехтінням.
Оце здібна жінка, зауважив містер Саттертвейт, схвально оглядаючи її. Цікаво, яка вона насправді.
Але цього разу йому йшлося про розум, а не про тіло.
Вона говорила слова, розтягуючи їх, в тональності моменту.
О Господи, це було неможливо. Ну, тобто якісь речі можливі, а інші ні. Це було неможливо. Просто приголомшливо.
Це було тепер нове слівце про все казали «приголомшливо».
Сер Чарльз бадьоро змішував коктейлі та говорив з Енджелою Саткліфф, високою сивою жінкою з бешкетною усмішкою та гарними очима.
Дейкез розмовляв з Бартоломю Стренджем.
Всі знають, що не так зі старим Ледісборном. Уся стайня знає.
Він говорив високим різким голосом маленький, рудий, cхожий на лиса чоловік з короткими вусами та хитруватими очима.
Поряд із містером Саттертвейтом сиділа міс Віллз, чию пєсу «Односторонній рух» назвали однією з найкмітливіших і найсміливіших у Лондоні за останні роки. Міс Віллз була високою та худорлявою, зі скісним підборіддям і дуже погано накрученим світлим волоссям. На ній було пенсне та мішкувата шифонова сукня. Її голос звучав високо і невиразно.
Я їздила на південь Франції, сказала вона. Але, щиро кажучи, мені там не дуже сподобалося. Не надто дружнє оточення. Але звісно, самі розумієте, це корисно для моєї роботи бачити що, де і як.
«Бідолашна, подумав містер Саттертвейт. Успіх відрізав її від місця, де їй би належало бути пансіонату в Борнмуті. Там їй би сподобалося».
Чоловік дивувався: які ж несхожі автори та їхні творіння. Тон світського лева, який звучить у пєсах Ентоні Естора хіба є бодай натяк на нього в самій міс Віллз? Потім він помітив, що блідо-блакитні очі за пенсне були надзвичайно проникливими. Зараз вони дивилися на нього, оцінюючи, від чого містер Саттертвейт дещо зніяковів. Скидалося на те, що міс Віллз старанно намагається вивчити його напамять.
Сер Чарльз саме розливав коктейлі.
Дозвольте я принесу вам коктейль, сказав містер Саттертвейт, підстрибуючи.
Міс Віллз захихотіла.
Не відмовлюся, відповіла вона.
Двері прочинилися, і Темпл оголосила прибуття леді Мері Літтон-Ґор, містера та місіс Беббінґтон і міс Літтон-Ґор. Містер Саттертвейт приніс міс Віллз її коктейль, а потім підкрався поближче до леді Мері Літтон-Ґор. Як уже зазначалося, в нього була слабкість на титули. Проте тут був не лише снобізм йому просто подобалися благородні жінки, а леді Мері, безумовно, до них належала.
Залишившись удовою з дитиною трьох років, без грошей, вона приїхала до Лумута і зняла маленький котедж, де відтоді й жила з однією відданою покоївкою. Леді Мері була високою стрункою жінкою пятдесяти пяти років, проте на вигляд старшою. Вираз обличчя милий і дещо соромязливий. Вона обожнювала свою доньку, але водночас трохи тривожилася через неї.
Герміона Літтон-Ґор, яку з якихось загадкових причин кликали «Еґґ», не була схожа на свою матір. Порівняно з нею, донька була енергійніша. Містерові Саттертвейту подумалося, що вона не вродлива, але, безумовно, приваблива. І вабила в ній саме ряснота жвавості. Дівчина здавалася вдвічі живішою за будь-кого в цій кімнаті. Еґґ була середнього зросту, із темним волоссям і сірими очима. Було щось у тому, як уперто волосся лягало кучерями їй на шию, в прямому погляді сірих очей, в округлості її щічок, в заразливому сміху такого, що змушувало думати про бунтарську юність і живучість.
Вона стояла й говорила з Олівером Мендерзом, який щойно прийшов.
Не розумію, чому тепер ти вважаєш мореплавство нудним. Колись тобі це подобалося.
Еґґ, люба моя. Люди виростають.
Він розтягував слова, зводячи брови.
Красивий молодик, років двадцяти пяти на око.
І щось іще в ньому, що ж це, він іноземець? Було в ньому щось неанглійське.
За Олівером Мендерзом спостерігав іще один чоловік. Невисокий, з яйцеподібною головою та дуже нетутешніми вусами. Містер Саттертвейт уже нагадав про себе містеру Еркюлю Пуаро. Той відреагував украй любязно. Містер Саттертвейт підозрював, що Пуаро навмисне підкреслював іноземне походження своїх манер. Маленькі блискучі очі бельгійця ніби казали: «Хочете, щоб я побув блазнем? Щоб розіграв перед вами комедію? Bien[1] буде як ви хочете!»
Але зараз очі Еркюля Пуаро не блищали. Він мав задумливий і трохи сумний вигляд.
Превелебний Стівен Беббінґтон, лумутський пастор, приєднався до леді Мері та містера Саттертвейта. Стівенові було за шістдесят, у нього були добрі вицвілі очі, і поводився він соромязливо, що мимоволі схиляло до нього.
Він сказав містерові Саттертвейту:
Нам дуже пощастило із сером Чарльзом. Він такий добрий, такий щедрий. Дуже приємно мати такого сусіда. Впевнений, леді Мері зі мною погодиться.