Всего за 76 руб. Купить полную версию
Чу! раптом скинув голову Діамант, настороживши вуха.
Що там? упівголоса спитав король.
Тупіт копит, сір, відповів Діамант. Хода така, схожа на галоп. Дуже важка хода. Дуже важкий кінь. А навіть і не кінь а кентавр. А от і він, додав він трохи згодом.
Справді, на дальньому краю галявини зявився величний золотобородий кентавр. З чола він витирав великі краплі людського поту, а його каштанові боки лисніли кінською піною. Побачивши короля, він усе тим самим галопом пролетів усю галявину, зупинився та вклонився йому.
Вітаю тебе, королю, мовив він низьким голосом, який здалеку можна було прийняти за рев бика.
Гей, хто-небудь! король озирнувся на двері хатинки. Келих вина благородному кентавру. Вітаю тебе, о мудріший Рунвіте[1]! Бачу, тобі спершу треба перевести дух, а потім ми воліли б знати: що привело тебе сюди?
Тим часом із хатинки вийшов паж і виволочив чималий деревяний келих, оздоблений вишуканою різьбою. Кентавр підніс келиха до вуст та, перш ніж випити, мовив:
Піднімаю цей келих за Аслана, за істину та за вас, сір!
Єдиним духом він осушив келих (між іншим, достатній, аби напувати щонайменше шістьох дужих чоловіків) і передав його пажу.
Отже, Рунвіте, поквапив кентавра король, чи не приніс ти нам часом останні вісті про Аслана?
У відповідь кентавр лише похмурнів, наче небо перед грозою, та брови насупив. На обличчі його читалася тривога.
Сір, нарешті зітхнув він, вам має бути відомо, що я давно спостерігаю за зірками на нічному небі. А спостерігаю я за ними дуже й дуже давно, бо ми, кентаври, і живемо довго-довго, значно довше за людей і тварин та навіть, як на те, єдинорогів. І от що я скажу вам: ніколи за своє довге життя не бачив я знаків тривожніших за ті, що нині накреслено на небесах. Зірки не провіщають ані скорого приходу Аслана, ані довгого миру, ані спокою. Не провіщають вони й радощів. Більш того, тривожнішого розташування зірок, як підказує мені моя наука, я взагалі не бачив за всі ті пятсот років, що вдивляюся в небо. Із тим я збирався був у дорогу, аби попередити вашу величність, що великі біди чатують на Нарнію найближчим часом, коли вчора ввечері долетіли до вух моїх чутки, мов, Аслан прийшов до Нарнії. І дехто буцімто бачив його на власні очі! Не вірте тим чуткам то казки, мій королю! Зірки не брешуть брехати можуть люди чи тварини, та тільки не зірки. Якби Аслан був тут, то першими про те сповістили б саме вони: найблагородніші зірки зібралися б на його честь то й був би добрий знак, якому можна вірити. Все інше то неправда
Неправда? Як так? суворо насупив брови король. Хто у нас у Нарнії та й в усьому світі насмілився б на брехню у справі, з якою і жарти ніхто не жартує? сказав він те, і мимоволі рука його лягла на рукоять меча.
Те мені невідомо, похитав головою кентавр. Та я знаю одне: на землі брехуни є, та їх немає серед зірок небесних!
Хай так, зауважив єдиноріг, а чи не міг Аслан прийти всупереч тому, що підказують зірки? Бо як то розповідають стародавні легенди: зірки його створіння, а він не той лев, якого можна приручити.
Добре сказано, брате Діамант, підтримав того король, я теж чув ці слова стародавніх легенд: не той він лев, якого можна приручити.
Рунвіт підняв був руку і навіть подався вперед, немов застерігаючи короля, як раптом із лісу почулося жалібне голосіння, і всі разом повернули голови на звук. Хто плакався у лісі за деревами, було не видно, та голос швидко наближався, і за хвилину можна було розчути окремі слова.
Ой, лихо, лихе лихо, ой лихо коїться в лісі! О, горе вам, мої брати та сестри! Горе всім священним деревам! Сокири січуть без жалю! Вмирають вмирають вмирають
З останнім «вмирають» на галявину вибігла і сама плакальниця. Висока та струнка, зростом така, що й кентавру могла заглянути в очі, дивна плакальниця водночас нагадувала і жінку, і дерево. Це навіть важко уявити тому, кому не доводилося зустрічати дріад, та ті, кому вони не в дивину, не тільки безпомилково відрізняють їх від інших мешканців лісів, але й одну від одної. Король Тіріан, так само як і кентавр чи єдиноріг істинні нарнійці, одразу ж упізнали дріаду букового дерева.
Справедливості та правосуддя! кинулася вона до короля. Захистіть свій відданий народ! Благаю вас про порятунок! Там, на заході, вирубують Ліхтарну пустку під корінь. Уже сорок моїх братів і сестер стовбурами без життя лежать на сирій землі!
Що?! Як це може бути, моя чарівна пані, хто підняв руку на священну для всіх нас Ліхтарну пустку?! Як вони сміють?! І хто вони? Та хто б вони не були Король вихопив меча. Імям Аслана
Та дріада цього вже не чула. Не встиг король договорити, як пролунав тихий протяглий стогін «а-а-аах», дріада здригнулася, наче її хтось вдарив раз, другий, третій, похитнулася, ноги її підкосилися, і поки присутні ще не зрозуміли, що сталося, як вона впала, мов підрублена. Якусь мить усі бачили перед собою бездиханне тіло на траві, а ще за мить воно наче розчинилося в повітрі. Тільки тепер вони зрозуміли, що сталося: десь далеко звідси хтось зрубав дерево, дух якого щойно благав про порятунок. Щонайменше з хвилину від гніву та скорботи король був не в змозі вимовити ані слова. Ледве отямившись, він вигукнув: