Сад виглядав напівдиким, всяка дурнина там росла. Але я встиг запримітити, як ходить садом господар ступає сторожко, як кіт, не натоптує стежин (скрізь однакове буйнотрав'я), обходить табунці благеньких квітів-самосівок. Де-не-де в траві зачаїлися валуни, сіріли спинами, як заснулі черепахи. Вони ж, мабуть, заважають косити?! А старий їх не вивергне і мох із них не здере. Де я міг знати тоді, що в засуху він навіть поливає цей мох. («Яка не є, а теж трава Господня»).
Але тоді мені пекло своє, і нарешті я здобувся на запитання:
Ви сказали про непрощення. Воно теж нам шкодить?
Либонь, найбільше. Якщо заздрощі коростою роз'їдають серце, то нехіть прощати висушує й огірчує його.
Отже, я маю прощати тим, котрі за один день мене знищили? Віроломно забрали роботу, житло і двох найдорожчих мені людей. Без особливих причин. Прощати?
Прощати! І не через день, а сеї ж миті. Але, будь ласкавий, посунься вбік ти топчеш руминчик.
Я посунувся на лавиці, дивуючись уголос:
Як ви це побачили за стільницею?
Вчув запах м'ятого цвіту. І ти вчися в трави.
Чого вчитися? здивувався я.
А хоча б того ж прощення. Коли ми топчемо квіточку, вона віддає аромат. Ось він сенс прощення. Трава до сього дійшла, а ми ж люди! Однак мало прощати, ще й дякувати треба напасникам. Бо коли нас ніхто не випробовує се прокляття.
І ви прощали своїм лиходіям? Прощаєте їм усе?
Прощав, і тому я тут. А вони вони давно вже не чинять лиходійства.
Я був оглушений його словами. Дивився на цього дивного діда, як дитина на цукерку. І не мав що сказати. А він, обнявши мене проникливим поглядом сірих очей, провадив далі:
Я не знаю твоїх кривдників, не знаю, чим вони тебе допекли, та знаю одне: не було, немає і не буде людини, яка б заслуговувала тільки осуду чи виправдання. Часом і святий на святого скривиться Тому треба прощати. Бо се твоє звільнення, твоя найбільша перемога. Хоч би весь світ повстав проти тебе, ти захищений силою прощення.
Одиниця у великій реєстратурі неба
Мені залишалося слухати й вірити. Тоді я ще не знав, що цей чоловік поважного віку, але без слідів часу на обличчі, говорить не пустопаш; що світ не раз і не двічі брав його в залізні кліщі. І то не один світ. Ті світи завалювалися один за одним, а він сидів тут, на заповітній лавчині, з облатками цвіту на раменах, і бджола вмиротворено дзуміла в його білій бороді. Їй там було притульно.
Я не спав майже до ранку. Ніч повзла слимаком. Трава в місячному поливі застигла, ніби відлита з металу. Моя повна думами голова теж обважіло впала на груди, але душі було високо. Кортіло навернути якісь добрі спомини, обходячи бомбові ями. І виплив чомусь рядок із мого останнього нарису про опального афганця: «Я одиниця у великій реєстратурі неба». По правді, хіба може так говорити комсомольський ватажок, та ще й атеїст на додачу?! І якого я після цього хочу ставлення до себе?! Дурість дар Божий, але не варто ним зловживати. Бісмарк, здається, сказав.
«Що ж, пробачте мені, шановні-нешановні товариші! Тобто я пробачаю вас!» Слово «прощаю» для мене ще тоді не було природним.
Потім я лежав без думок, укритий небом, і зорі, здавалося, ворушилися в волоссі. Поснула вся жива дрібнота довкола. Тиша замохнатилася, загусла, і я теж заснув.
Уранці я прохопився від якогось звуку скрипнула капура (так називають тут хвіртку). Старий ішов двором із глиняним жбаном. Побачив мене й поклонився:
Файно спалося? А я вже сніданок виходив, поклав на стіл посуд із самокишем.
Потім ми їли його з мамалигою і бринзою. Дідові слова про сніданок були й для мене підказкою, що харчі треба відробляти. Я попросив, щоб він дав мені якусь роботу.
До чого руки просяться, те й роби. Зайнятість се найліпші й найдешевші ліки.
Спершу я прибрав маленьку столярню, протер віконце, зібрав тороки павутини, вигріб стружку і тирсу. Це велено було розтрусити в малиннику. «Малина любить кислу деревну потеруху, ніяке інше вдобрення їй так не годить». Потім я взявся за живопліт густі, дрімучі зарості молодого грабника, ялинника, чагарників і лози дикого винограду. Огорожа була така щільна, що їжаки, птиці і шершні влаштували собі там гнізда. Сполохав навіть вужа. Я рівняв стовбури й підрізував кущі, щоб надати їм якоїсь форми, ошатності. Щось подібне я бачив в італійських фільмах про мафію. Метр за метром я перелицьовував дрімучу гущавину в подобу зеленого паркану. І сам увесь зазеленився соками, до памороків наситив легені терпким запахом свіжих зрізів.
До кінця першого дня був упораний відрізок живоплоту на якихось двадцять кроків. Обдряпаний і обкусаний, сів я до заробленої вечері.
Красно, зронив дід короткий присуд. І деревині продих, і взору втіха. Око любить приволля, щоб не чіплялося за стріхи й огорожі. Коли очам простір, тоді й душа не замикається. Я довго никав, доки напав собі цю хижку на горбі. В давнину тут посідали княжі винарі.
Гарні місця, згодився я. Доки сюди піднімався, зустрів ще кілька старих садибок.
Місце не до місця. Мені сей посад показали птиці.
Птиці? здивовано перепитав я.
Ай. Я йшов за ластівками і прийшов. Ластівці любо там, де чистий воздух. Не просто свіжий, а доконечно чистий. Розумієш? Відчуваєш, який тут люфт?