Він брів попереду з вербовим прутом, і пташки торкалися крильми його рамен. До мене їм діла не було. Я не витримав, щоб не поцікавитися: в чому річ?
Бо ти їх не частуєш, усміхнувся.
Як це розуміти? насторожився я.
Видиш, я ступаю високо, збиваючи з отави комах і жучків, ще й ціпком помагаю собі птиці й летять на поживу. І дякують мені.
У нього все було просто. А для мене дивно. Назбиране, перев'язане перевеслами з осоту ми залишали в криївках, позначених віхою. І йшли далі, розчиняючись у запахущій імлі піднебесся. Ми потикалися то в один бік, то в другий, петляли спадами гори, спускалися в запрілі яруги. Заповітні трави водили нас якоюсь химерною, лише їм відомою мапою. Виглядало так, що вони, як і зорі на небі, посіяні тут, на землі, в такому ж гармонійному устрої. І старий на дух прочитував потаємний рисунок їх поширення. А я ходив за ним, як заблудле теля.
Божиста днина, втішно пояснював. Трави тепер у високій силі. Спивають сонце і чують далекі хмари, підтягують з кореня густі воскові трунки. Тому й пахнуть так гостро і так далеко. Се перша ознака дозрілости. Найліпше брати траву в таку годину, коли сонце показує вуха.
Що показує? мені здалося, що я не дочув.
Придивися з-під долоні: сонце гейби троїться.
І справді: обабоки розпеченого кола сяяли два блідіші німби.
Коли сонце сховає вуха, прийде дощ, сказав він. До того маємо ще доста часу, проте будемо держатися хащі. На урізах підлісків і сирих балок надто тучно гучить мурава Ти не ходи сліпма за мною, а виникуй і сам царинки самосівів. Колись же мусиш починати сю школу. Я теж колись устряв у неї, як Пілат у Біблію Поважний Джеордже, мій милостивець у скруті, відкрив мені розуміння, що чоловік і трава се одне сродне. Одним соком напоєне. І коли чоловік щось утрачає, то трава се йому верне. Бо якщо природа дає хворість, то має на неї і лік. І не родить вона пустий бур'янець усе є трава Господня. І велика загадка криється в кождій билині, кожда росте за якимось призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту. Давні люди се знали, і звірі знають, і декотрі, що носять природу в собі, теж знають Знатник Кукумир навчив мене «чалувати» траву. Як би се тобі донести в простоті? Дозвільні люди ходять шукати гриби, вистежувати звіра, виглядають помічне зілля. І не здогадуються, що має бути навпаки: гриб сам проявиться, звір сам прийде до людини, трава заклично запахне, відкриється. І так воно є, але не для загалу, що в жадобі й сліпоті розтоптує первісну світобудову. Се називається «чалуванням», перекликанням розумної природи з нерозумною, але такою ж живою, по-своєму мудрою
І цього може навчитися кожен? хлопчакувато вимовив я.
Кождий може сяк-так пізнавати знаки, видимі в товщі світу. Але тонкий світ відкривається мало кому. Лише тим, котрі не несуть йому ущербу, котрі знають закон міри й подільности. Закон вічности сього світу Але я не доказав про науку відуна Кукумира. Він умів «витягнути» означену траву з буйної глушини тайги, за версту її чув. І вона шептала йому про свою спомогу, про гойну силу.
Як шептала?
Пахом. Об'являла себе так. Людська хворість пахне так, як і зілля, помічне для неї. Бо що є хвороба? Се кволість або засміченість організму. Чи втома його. Колись розуміли се вірно, казали: слабує людина. Бо якась тілесна чи душевна частка ослабла, запалилася, пригнітилася. І волить підживлення й відпочинку. Як і все в природі, що повсякчас змінюється, світить і меркне, цвіте і всихає, переливається одне в одне Вічний плин мудрої рівноваги. Не даремно нам дано дві руки й ноги, щоб розподіляти на них тягар; два ока, вуха, ніздрі, легені, нирки, дві частки мозку, серця і печінки, дві торбинки із сім'ям Аби дивитися вперед і назад, слухати світ і самого себе, нюхати і вибирати, вдихати і видихати, цідити і залишати, пам'ятати і забувати, радіти і сумувати, очищати і споживати, сіяти і збирати І коли ся злагода й розміреність зрушиться перенапругою, надмірностями чи отрутою гріха тоді одна з частин починає марніти і всихати. Се завмирання живої природи в тобі. Лікарі називають його хворотою і починають боротися з нею, себто з підупалою людською природою, яка смиренно чекає підтримки від Матері-Природи, точніше сказати, від Бога. Перше, що проситься в поміч, зело. Звірі той поклик чують одразу. Добре, коли й люди Підсліпуватий дідо Кукумир чув се ачей шкірою. Ми блукали з ним тайговими буреломами, а він шамкотів: «Травиця ся вельми добра на дихавицю (астму). А ся на сухоти. Інна на «сверб» (коросту), а котра на болість «жабну» (серце), «камінну» (нирки), «донну» (подагра), «чечуйну» (геморой), «трясучку» (малярію), «златяницю» (жовтуху), «камчуг» (артрит) Земна сила травицею проростає. Вклонися їй і зачерпни. Пахи слухай, пахи! Прислухайся і вчуєш, що тлінним миром пахне. Се в мир, у тлін і понеси, і подай нужденному, щоб виповнився закон» Так говорив той замохнатілий дід-балій. І я вслухався. Я й раніше, при професорі Джеордже Вудаску в Букурешті, ходив коло мерців. І чув, що запахи від них точаться різні. Запахи дозрілих хвороб, від яких ті скінчилися. Затим я наближався й до хворих у лічниці. Від них пахло схоже, лише слабше. За тими запахами я різнив їх хвороти ліпше, ніж професори. Аж поки пан Джеордже не викрив мого прихованого хисту Я сходу вгадував діагнози, не знаючи їх назви, за три ступні від болящого. Надто коли ті не милися добу до того і були роззутими. Я відчував се нюхом, проте я достеменно не знав, як лікувати. Придивлявся до практики поважного Джеордже. Помагав йому виправляти ліки з фльори для його аптек. Се була книжна наука, складна і громіздка. А старець алтайський, можна повісти, запліднив її мудрою простотою, природним духом. Другим словом відкрив мені дух трави. І круг старань двох великих зелейників замкнувся. Зійшовся на мені. Тому я й топчу досі сей ряст, прости Господи