За десять дванадцята мене хтось поторсав, вихопивши мене зі слизького марева сновидінь. І був одразу ж обізваний мною по матінці та інших нахабних безсовісних родичах. На щастя, все це я вимовила рідною мовою, тож ніжні вуха Тоні майже зовсім не постраждали.
— Вже час, — винувато мовив він, — ти ж не хочеш запізнитись?
— God damned! — виголосила я, вистрибуючи з ліжка в негліже.
Тоні зашипів і відвернувся.
— Ну вибач.
— Та нічого. Лише не лайся. В нас за таке змушували вечорами мити аудиторії.
— А, буду мати на увазі. Merde! — прокоментувала я одягнені навиворіт штани.
Єзуїт аж закашлявся, промовисто глянувши на мене.
— Все, я готова!
Я похапцем застебнула мантію і вискочила з кімнати, Тоні розсудливо зачинив двері на ключ. Аби скоротити шлях, ми бігцем перетнули широкий шкільний двір, щільніше загортаючись у мантії — вітер був особливо пронизливим, а з узбережжя чути було особливо розпачливі удари хвиль об скелястий берег. На подвір’ї не було нікого; Тоні сердито зиркав на мене, невербально звинувачуючи мене у нашому неминучому запізнення.
Втім, ми прийшли практично вчасно. Не знаю, як там професорка Демінор зреагувала на появу Тоні, а професор Арт, який тримав в руці якусь анахронічну лампу зі свічкою, лише відсторонено звірився зі списком, зітхнув і звелів іти за ним. Він довго вів нас темними коридорами і ми, дванадцять принишклих студентів, скоро вже зовсім не орієнтувалися, де ми й навіщо. Підозрюю, що професор вів нас колами, з другого поверху на перший і назад, але сказати, де ми в результаті опинились, я напевне, не змогла б. Нарешті ми зупинились коло якихось дверей. Тоді професор Арт, зловісно всміхаючись (це йому так пасувало!), загасив лампу. Потім почувся скрип відчинюваних дверей і шепіт професора "обережно, заходьте по одному".
За якусь мить урочистість моменту була порушена звуком падіння і чиїмось ображеним зойком.
— Я ж сказав обережно! — гримнув професор.
Як вдалося мені розгледіти, прохід був перегороджений низьким, але широким поріжком чудернацької форми. Схоже, це була кришка від труни, про яку йшлося напередодні. Слід було обережно переступити цей хитрий поріжок і пройти вглиб приміщення, де, судячи з шуму дихання і збудженого перешіптування, вже зібралися всі решта учасників церемонії. Темно було, хоч в око стрель, лише кволі місячні промені навпомацки пробирались крізь причинені фіранки.
І тоді зазвучав Голос. Відразу ж змовкли перешіптування, всі, схоже, затримали подих, вслухаючись в слова, потужність звучання яких змушувала подумати про величезні стерео динаміки.
Не вірте тому, хто каже, що знання — це світло.
Не вірте тому, хто стверджує, що бачив це світло.
Не вірте тому, хто обіцяє відкрити вам істину.
Пошук правди дійсно є блуканням в пітьмі.
Але втаємничений не шукає світла.
Втаємничений вчиться бачити в темряві.
Не вірте тому, хто каже що правда вказує путь.
Не вірте тому, хто стверджує, що знайшов цей шлях.
Не вірте тому, хто обіцяє показати вам дорогу.
Пошук єдиновірного шляху приречений на помилку.
Але втаємничений не шукає належного шляху.
Втаємничений вчиться іти бездоріжжям.
Не вірте тому, хто вірить.
Не вірте тому, хто вважає, що вірить.
Не вірте тому, хто схиляє вас до віри.
Прагнення віри є відмовою від правди.
Але втаємничений не прагне віри.
Втаємничений вчиться сумніватись.
Голос стих, і в цю мить прийшла черга очікуваних мною канделябрів. Тьмяне мерехтливе світло влилося до приміщення, вихопило з темряви чорно-білу мозаїку мантій і збентежених облич та зрештою рівномірно розмістилось навколо помосту, де височіли наші урочисті й зосереджені професори.