Допоможеш мені розібратися з цими обладунками… Тобі мабуть теж знадобиться консультація?
— Ой, я не знаю, — сумно мовив Тоні, сідаючи на своє ліжко, — Мені здається все це вже занадто… Я буду виглядати як ідіот.
— Ідіотка, — виправила я.
— А, точно… Дякую, — серйозно мовив він. Ну треба ж, який непробивний!
Нарешті, зав’язавши пояс морським вузлом, я досягла бажаного результату. Штани не падали. Зате виглядали наче здута повітряна кулька, ще й по землі волочилися.
— Подивись на мене, — звеліла я, — Порівняно зі мною, ти будеш сама елегантність.
Тоні покосився на мене і нарешті усміхнувся.
— Нічого, срамоту фраком прикриєш.
— Ах ти ж… — я жбурнула в нього подушкою, — А ну давай ти одягайся! Подивимось… Хочатобі отим рожевим чудом срамоти не прикрити. Інша, розумієш, концепція.
Нещасний мій сусід покрутив в руках сукню. Приклав її до себе і сором'язливо посміхнувся.
— А от мені трохи ніяково. Чи не могла б ти… е-е…
— Почекати за дверима?
— Ну я…
— Та зрозуміло. Чого ж, могла б. Гаразд, розважайся.
Я тактовно вийшла з кімнати, залишивши Тоні на самоті. Ач, який сором’язливий… Податися мені нікуди було, та я й не хотіла зайвий раз світити "срамотою" у загальній залі, тож я рушила до вітальні з метою зробити собі чаю. Так сталося, що якраз в цей момент з вітальні назустріч мені вийшли двоє бамбузлівців — Алекс і його приятель, смаглявий мачо Джані. Вони про щось тихо перемовлялися, а Алекс тримав під пахвою сумнозвісний магнітофон.
— Так от, коли я подам тобі знак, ти… — говорив Джані.
— Тс-с… — перервав його Алекс, кивнувши в мою сторону. Джані замовк, з підозрінням глянувши на мене.
— Веселого Соуейну! — ввічливо посміхнулась я.
Юні містифікатори не відповіли, лише пришвидшили крок. Я проводжала їх очима, доки вони не зникли в напівтемряві довгого коридору. Що б це значило? Без сумніву, якісь нові практичні жарти. Сподіваюсь, більше ніяких поживних доповнень до моєї вечері!
Коли я повернулась до кімнати, на мене чекав дивовижний сюрприз. Сукня не просто сиділа на Тоні, вона сиділа на ньому бездоганно! Правда, коли я розгледіла його зблизька, я побачила деякі недоречності там і тут, однак загальний ефект був просто разючим: переді мною стояла вродлива і елегантна — хоч і трохи зависока — молода жінка. І в цьому було щось ненормальне.
— Тоні, що це ти зробив з собою? — вражено запитала я.
— Нічого зайвого, — з грайливою усмішкою відповів він, — Мені просто пощастило підібрати правильний розмір.
Боже, в нього навіть голос змінився! Він став м’якшим, глибшим, і чомусь сильніше відчувався французький акцент.
— А, ну ясно… Хочеш, допоможу з гримом і зачіскою?
— Була б дуже вдячна, люба.
Боюсь, я завмерла з роззявленим писком.
— Слухай, ти це серйозно?
— А чому б власне і ні? — повів плечами Тоні, — Міс Демінор просила нас добре зіграти свою роль. Я просто збираюсь виконати її прохання.
— Е, Тоні, — мовила я, взявшись нарешті приводити до ладу його кучері, — А ти не думав про кар’єру актора?
Він спохмурнів і відповів мені зніченим поглядом.
— Де? В Ecole de Provence? Там би мене не зрозуміли. А, крім того, мій батько… — він прикусив губу.
— Ну, так що, твій батько? — м’яко перепитала я.
— Він цього не схвалює, однім словом.
— Шкода, — підсумувала я, — Бачив би він тебе зараз!
З погляду Тоні я зрозуміла, що такий варіант його чомусь зовсім не приваблює.
Одягнувши фрак, я довго розглядала себе в дзеркалі. Талант Тоні, хоч я і не хотіла в цьому зізнаватись, глибоко мене вразив. Він-то молодець… А от з мене вийшла справжня карикатура. Хоча фрак справді прикрив вузол на поясі, все одно костюм висів на мені як на тремпелі.