От і чудово. Прекрасний дебют для твоєї літературної агенції.
Аню
Нічого не хочу чути. Поки ти займатимешся фотосесією Звягівського, умовлянням Аліси й вигадуватимеш, як виплутатись із потенційного скандалу, я займусь оформленням паперів.
Аню
Сонечко цукерочко моя, повір: ти мені ще подякуєш.
* * *Віта проводила кінчиками пальців по стовбурі сосни, відриваючи маленькі лусочки кори і вдихаючи легкий і теплий аромат живиці. Дерева росли негусто, тому сонце здавалось яскравим і теплим, повітря тремтіло пянким ароматом хвої й трав. За спиною хруснула гілка. Віта повернулась, зробила кілька кроків назад і завмерла. Усе всередині стислось у передчутті зустрічі. Вона боялась, хоч і знала, що їй нічого не загрожує. З-за розлогого куща ліщини вийшов чоловік, оглянувся навколо, наче шукав щось поглядом і не міг знайти. Він стояв лише за кілька кроків від неї, і Віта мимоволі замилувалась: густе темне волосся ледь прикривало шию; зелені очі, здавалось, не бачили дівчини й уважно вдивлялись у ліс за її спиною; чітко окреслені вуста з родимкою просто посередині, над верхньою губою, напружено стиснуті; і ледь помітний шрам у вигляді півмісяця на правій вилиці, під оком, усе притягувало погляд і змушувало її серце завмирати. Він здавався вищим від неї на голову стрункий, широкоплечий, у світлому лляному одязі. Видавався Віті чужим у цьому лісі, але таким потрібним їй. Наче відчувши це бажання, чоловік подивився просто їй у вічі, усміхнувся, простягнув руки і було в тому стільки радості, кохання й обожнювання, що Віті здалось: вона задихається від надміру почуттів. Ніхто й ніколи на неї так не дивився: ні Олег, ні навіть Ян. Чоловік зробив крок назустріч, його закохані очі заповнили собою все навколо, і Віта простягнула руки. Ще мить і вона торкнеться його Біль, наче крізь неї проходить холодне гостре лезо А крізь неї легко, із дзвінким сміхом пройшла вона сама, із медовими кучерями, у пишній сукні з мереживом і хтивістю в погляді та рухах Арсене, кохання моє Вона дозволяла йому цілувати кінчики пальців, долоні, запястя, плече, шию, вдоволено мружила очі. Вона обіймала його, провокувала сміхом, поглядом, дотиками й цілунками Віта дивилась і не могла зрушити з місця. Арсен пестив ту жінку, цілував її, а Віта відчувала кожен його дотик і цілунок, шкіру поколювало, наче від легкого струму, бажання важкими хвилями розтікалося тілом, вона задихалась А та жінка? Вона пройшла крізь Віту, яка тепер знала: у тій жінці не було ні краплі кохання, лише хтивість і зневага. Арсен розчинявся в ній, а Віту розривало від болю, бо той погляд, ті почуття призначались їй, а не тій жінці. Утекти, не бачити, забути. Раптом Віта побачила ніж у її руках і знов не могла ні зрушити з місця, ані навіть закричати. Жінка з тихим сміхом відсторонила Арсена і, дивлячись йому в очі, повільно всадила ніж у серце. Арсе-е-ене Віта кричала, зриваючи голос. Жінка зникла, Арсен лежав у траві, а вона нарешті може рухатись. Крок, другий, третій і Віта присіла біля коханого. На світлій сорочці червоніла кров, але ножа не було. Віта розстібнула ґудзики й не побачила рани лише чисту гладеньку шкіру. Вона нерішуче торкнулась долонею того місця й відчула, як бється його серце. Живий Віта з надією глянула в його обличчя й завмерла: темне волосся втрачало колір і сивіло на очах; зникла легка засмага, шкіра стала помітно світлішою і ледь насиченішим колір губ. Віта торкнулась обличчя, сподіваючись, що він розплющить очі, і, хоч вони не зміняться, чомусь була певна, що від цього залежить усе. Повіки здригнулись, повільно розплющились, і вона зустріла погляд зелених очей. На мить відчула полегшення. Усе буде добре Віта спробувала всміхнутись і усмішка завмерла на губах: його очі змінювались, обідок райдужки почервонів, і та червінь повільно заповнювала всю райдужку, а коли торкнулася зіниць, він усміхнувся, показуючи гострі зуби, і, вхопивши її за шию, притягнув до себе
Роман згорнув книжку, притримуючи сторінку пальцем, і заплющив очі. Прожив цю сцену вповні. Кілька абзаців повністю описали історію його стосунків із Галою. Так само, як Ядвіга Арсена, Гала засліпила його красою, закохала в себе до безпамятства і знищила. Навіть помститись їй не може хіба що повним ненависті побажанням «сподіваюсь, ти гориш у пеклі, сука».
Роман відклав книжку, підвівся з крісла й потягнувся. Люкс готелю «Нобіліс» вражав розкішшю, і, хоч Роман віддавав перевагу більш стриманому стилю, мусив визнати: у Соломії є смак і сцена кохання в такому інтерєрі запамятається всім. Навмисне забронював номер, щоб оцінити, порівняти з описом у книжці й відчути себе «князем Морава».