Усе гаразд, це ж просто розмова про твою книжку. Її написав ти, наскільки я знаю. І зможеш, очевидно, поговорити про неї?
Так так Але ж вона питатиме і про моє життя, чи не так?
Про нього ти знаєш найкраще. І текст не потрібно вивчати.
Я погодився.
Як йому сказати, що думка про виступ перед пятнадцятьма мільйонами мене жахає? Що є ризик того, що я заклякну перед камерою, втрачу всі здібності, почну щось верзти, підшукуватиму слова
Якщо я виявлюся нульовим, то знищу свою карєру у прямому ефірі. Жоден ЗМІ мене більше не запросить.
Я все міркую чому Опра запросила такого маловідомого письменника, як я?
Я вже казав, ми над цим працюємо. У нас пречудова прес-аташе.
Однак це дивно
Опру вдалося переконати, що немає потреби запрошувати зірку, бо вона сама зірка.
Раптом у мене зродився сумнів.
Але чому вона запрошує мене в останній момент? Хіба її передачі не плануються кілька місяців наперед?
Білл голосно зітхнув.
Тіме, ти просто неможливий! Замість того, щоб сприймати життя так, як воно йде, й радіти, ти мучиш себе ідіотськими запитаннями.
Припини називати мене Тімом, знаєш, що я цього терпіти не можу так називають старих!
Власне, воно тобі личить.
Дуже мило.
У ЗАГСі помилилися. Тобі не 34, а щонайменше 70.
Визнай, однак, дивно, коли тебе запрошують в останній момент.
На цей раз він зірвався з котушок.
Хочеш знати геть усе? Знай: спочатку ти не був передбачений у переліку кандидатів! вибухнув він. Мав бути Леонардо Ді Капріо, на хвилиночку. Але він підхопив якийсь паскудний вірус і лежатиме в ліжку щонайменше два тижні, тож для Опри треба було без підготовки знайти іншого гостя. Ось тепер ти знаєш усе. І що це міняє тепер? Що тобі з того? Головне ти маєш зробити цю передачу, чи не так?
Звісно, він таки мав рацію, але я не любив, щоб мене вважали дурнем.
Сто відсотків акторів, сказав він, та сто відсотків письменників убили б батька й матір, аби їх запросили до Опри. А нам усе-таки вдалося переконати її замінити Ді Капріо тобою, а не кимось іншим.
Я не сперечаюся, Білле.
Запала важка тиша.
Скажи мені правду, ти вередуєш, бо боїшся, чи не так?
Цей тип чистий інстинкт. Від нього нічого не приховаєш.
Скажімо, так
Я телефоную коучеві, терміново влаштовую media training і тобі передзвонюю.
Він поклав трубку, не давши мені часу відреагувати.
Шість днів. У мене було шість днів, щоб отямитися, зібратись із силами, підготуватися. Білл знайде мені гарного коуча. Шість днів, щоб навчитися контролювати свій страх, говорити про себе, вільно почуватися Я мусив цього досягти. Я мав знайти в собі ресурси, щоб опанувати себе. Не думати більше про невдалий досвід на місцевому телебаченні в Арканзасі двома роками раніше.
Я постфактум переглянув запис: червоніючи від сорому, дивився, як затинаюсь, вживаю слова-паразити, говорю, тримаючи руку перед вустами, ніби в намаганні прикрити себе, а голос застрягає у горлі. Білл, дякувати Богові, ніколи його не бачив!
Якимось дивом передачу не запустили в ефір в інтернеті; я перевірив сотню разів, нажаханий думкою, що вона таки там. Натомість передача Опри там, цілком певно, буде. Досить буде набрати моє імя в Ґуґлі, щоб вона виринула на екрані в першому рядку. Провал супроводжуватиме мене все життя, я завжди тягнутиму його за собою, як гирю, як свідчення своєї нікчемності, спалюючи себе перед читачами, журналістами й видавцями. ХХІ століття невмолиме і нічого не пробачає.
Я підвівся й нервово, без певної мети пройшовся по кімнаті. Залишатися позитивно налаштованим. Знайти в собі віру у власні сили. Я маю бути на це здатним. І тоді все стане можливим. Усе буде зроблено, як слід.
Я підійшов до вікна, яке виходило на задній двір дому, і, поглинутий своїми думками, подивився крізь ґратку, обвів поглядом пейзаж, майже його не зауважуючи.
Треба піти до перукаря. А також дібрати одяг. Одяг має створити образ, який би я хотів продемонструвати
За вікном потемніле від великих куп хмар небо немовби вибирало між сонцем і дощем. Можливо, наближалася гроза. Якась пташина висвистувала, наче безнадійно викликала весну. Вулиця особняків, що пролягала повз мій сад, була безлюдною: її мешканці були на роботі, дехто, без сумніву, сидів удома в комфортабельних будинках, серед галявин і поодиноких дерев. Вулиця робила віраж перед моїм будинком і простягалась удалину. Я уявив, як іду нею без якоїсь певної мети, на кожному перехресті обираю за відчуттям нову дорогу, і так нескінченно, просто щоб побачити, куди це мене приведе