Ну чого ти так сьи дивиш? Через них я стала вдовою, то най вони мені і платять! Як мені жити?
Почекай, Маріє! зупинив її Федір. Я всьо то розумію, але чого ти вирішила, що Андрій є тим, як його, ОУН? Ти так думаєш. А якщо він тут ні до чого?
Та як же?..
Почекай! Я певно поговору з шваґром, але давай зараз поговоримо ми з тобою. Щоб щось казати Андрієві, я маю знати, що казати. Коли твій чоловік вступив до націоналістів?
Та я навіть не знала про то! відказала заспокоєна Марія.
Їй вже здалося, що справа вирішена і до того ж на її користь.
Мені про то сказав комісар поліції. І сказав, що коли мій Павло був у забороненій в Польщі партії, то й на пенсію я не маю права. Ну, як мені жити?
А ти не помічала, що твій чоловік став не таким, як був?
Як кожна жінка, певно, що помітила.
Коли то було?
Коли Павло привів до нас додому тата. Вони якраз були на Талергофському зїзді; було вже пізно татові їхати додому, то він у нас і переночував. Тоди якраз тато був такий радісний, що я його таким давно не виділа.
Через зїзд?
Та ти що! Певно, що нє! Татові передали письмо від нашого Степка.
Федір напружився. Лист! Він памятав той день, коли отримав листа від свого колишнього командира Осипа Букшованого. Розуміючи, що просто так радянська розвідка не буде ризикувати, підставляючи свого агента через пересічного послання сина, що вибрав радянський рай, до батька, який залишився на цьому березі Збруча, тодішній крайовий комендант Української військової Організації Юліан Головінський розпорядився перевірити лист. На превелике розчарування, нічого виявити не вдалося, тому листа й віддали адресатові. Тепер же виявилося, що, напевне, даремно.
А що було в письмі? байдуже запитав Федір.
Та нічого такого, щоб через то Павло змінив «хлібну» роботу! відказала Марія.
Де воно зараз, те письмо?
Вдома. Тато з мамою перечитують його чи не кожної неділі.
Рішення прийшло одразу.
Маріє, ти можеш принести мені того письма?
Нащо?
Якщо ти кажеш, що після него твій Павло став зовсім іншим, тоди справа в самому письмі? Я прочитаю його ще раз і, може, знайду щось таке, чого ви не зауважили.
І ти поговориш з Андрієм?
Поговору, але розумієш, що він мій родич і якщо він до того ніякого відношення не має, то мені буде перед ним невдобно. А якщо в письмі було щось таке, через що Павло став, як ти кажеш, націоналістом, і якщо Андрій тоже є там, то можна щось придумати.
Я принесу його! з готовністю сказала Марія.
Вона вже збиралася піти додому, але на мить задумалася.
Федю, а як там ваш Василь? поцікавилася вона.
Запитала і почервоніла.
Василь? А що з ним може бути? Знов робить на своєму заводі. Заробляє добре. Жінка, дві дочки. Що ще треба?
Марія зітхнула. Вона хотіла ще щось сказати, але в останню мить передумала.
Я принесу письмо! лише сказала.
Федір подивився їй услід і намагався зрозуміти, які наслідки буде мати ця несподівана розмова. Він не встиг подумати про це, як побачив, що з лісу виходять четверо бахурів. Це поверталися з чергових пошуків скарбів малі Морози. Федір почекав, коли син з братаничами підійдуть ближче, скрушно похитав головою.
Ну, коли я не вижу у вас за плечима сумки з золотими талєрами, то скарб ви не здибали, мовив він. То є причина приїхати сюди через рік.
Останні слова він сказав Гордію, на що той схвально кивнув головою
Як Федір і гадав, вдома Ольги ще не було. Вона мала повернутися лише у понеділок. Вони виклали на стіл приготовлене Ганною, порозкладали, щоб не зіпсувалося і не заважало безпечно ходити. Завтра була неділя, де зазвичай всією сімєю йшли до церкви, але цього разу Федір вирішив змінити плани. Хоч подібні справи в неділю не робляться, він не хотів, щоб про це знала Ольга.
Тому тільки благословилося на новий день, Федір Мороз сів на перший трамвай і поїхав до будинку, відомому у Львові небагатьом. Федір до таких належав.
Тут жив черговий «головний хемік» Проводу на західноукраїнських землях Остап Косач. Після того, як поліція заарештувала спочатку Федора Яцуру, котрий відповідав за усі теракти із застосуванням бомб, а слідом за ним і його наступника Зиновія Книша, Організація лишилася без «головного хеміка». Було вирішено при потребі звертатися до перевірених людей, при цьому не наголошуючи на їхній приналежності до ОУН. Остап Косач був саме таким.