Але все, в тому числі й безтурботне перебування у Перетині, колись закінчується, тому вже в суботу зранку Федір з сином стали збиратися додому. Знаючи, що наступного разу дівер приїде аж на престольний празник і то лише на один день, Ганна приготувала на дорогу стільки їстівного, що Федору стало не по собі. Розуміючи, що всі заперечення тут даремні, він махнув на все рукою, залишивши брата Олексу та невістку закінчувати укладання приготовленого. Дійсно, зрештою не тягнути все це на собі: до потяга кіньми відвезе Олекса, а у Львові одразу на трамвай, який зупиняється саме перед його квартирою. Поки племінники востаннє повели Гордія до досі незнайденого скарбу Кошиковського (при цьому Федір усміхнувся напевне, не було у Перетині хлопця, який не пробував це зробити), батько вийшов на річку, невеличку, що навіть не удостоїлась отримати хоч якоїсь назви. Тут минуло все його дитинство. Звідси теплої серпневої ночі на самому початку війни він похапцем залишив рідну оселю, щоб повернутися через довгих шість років. Федір усвідомлював: попри те, що він тут народився, віднести себе до селян, як його брат Олекса, він не може надто вже довго не тримав у руках плуг. Все своє доросле життя (а дорослим він став тієї памятної серпневої ночі) Федір не стикався з сільською роботою, якщо, звісно, не рахувати тих кілометрів шанців, виритих ним чи не по всій Україні, але він не був певен, що вони коли-небудь заколосяться пшеницею.
Федір зітхнув. Він вже звик до того, щоб жити подвійним життям одне минало у всіх на виду й не завжди подобалося йому самому; інше справжнє було сховане від всіх, й Федір навіть не знав, який він насправді той, що видимий, чи втаємничений. Перетинські сусіди, звертаючись до нього за порадами, навіть не підозрювали, наскільки він проінформований про ситуацію у Польщі, але, щоб не виказати себе, доводилося чекати на приїзд Якова Смоляра і вже потім робити обережні висновки.
Федір почув за спиною якісь кроки. Озирнувся і побачив Марію Білецьку. На молодій вдові була звичайна львівська одежа, довершена капелюшком, не яка-небудь з викликом, але зовсім недоречна у селі суботнього ранку. Можливо, завтра, в неділю, до церкви і можна це одягнути, але не сьогодні. Марія ще досі жила львівським життям, до якого звикла за останні роки.
Твої сказали, що стріну тебе тут! мовила Марія.
Так, прийшов ще раз подивитися на все. Хто знає, коли знов виберусь! відказав Федір.
Федю, я прийшла до тебе за допомогою.
Я тебе слухаю!
Федір вже настільки звик до статусу дармового порадника, що навіть не здивувався появі Марії.
Федю, я хочу, щоб ти поговорив з Андрієм Вальком, сказала Марія.
Про що?
Ти знаєш, що мого Павла замордували в тюрмі. Від того часу я бідувала, навіть мусила вернути до батьків.
А до чого тут Андрій? не зрозумів Федір.
Дійсно, якщо Марія хоче найнятися на роботу у «Маслосоюз», то навряд чи у неї є на це хоч якісь шанси. Там потребують не розніжених львівських пань, а досвідчених фахівців. До останніх Марія Білецька, чи то пак Макуха, аж ніяк не відносилась.
Мій Павло згинув через то, що був в ОУН, повідомила вона.
Федір вирячив очі. Чого-чого, а такого почути з вуст сусідки він аж ніяк не сподівався. Марія зрозуміла його вираз по-своєму.
Ти упевнена? засумнівався він.
Так. Я навіть до того почала про щось подібне здогадуватись, особливо коли Павло лишив свій «Сельроб», а комісар поліції мені підтвердив, що мій чоловік був націоналістом.
А до чого тут Андрій? повторив Федір.
Я думаю, що він тоже є в ОУН.
Андрій? здивувався Мороз.
Нічого собі! Жіноча логіка, виявляється, незбагненна штука! Підійти до члена ОУН, гадаючи, що він і далі залишається поліцейським, щоб той поговорив з людиною, яка до Організації жодного стосунку не має! Принаймні Федору про те невідомо.
Звідки ти взяла, що мій шваґро в ОУН? перепитав Мороз.
Я так думаю! Андрій воював за Україну, був шандаром. Куда йому діватись? Певно, що в ОУН!
Федір уважно подивився на Марію і подумав, що її припущення мають під собою ґрунт.
То нащо тобі Андрій?
Мого Павла вбили, бо він був в ОУН! То най вони платять мені за него пенсію. Як я маю жити? відказала Марія.
Напевне, вираз обличчя здивованого почутим Федора сказав замість нього все, бо Марія, не дочекавшись відповіді, запально продовжила:
Ну чого ти так сьи дивиш? Через них я стала вдовою, то най вони мені і платять! Як мені жити?