По-третє, окремі положення заяви представляли собою зразок грубого втручання у компетенцію виконавчої і, почасти, законодавчої влади Союзу і республік, конституювали порочний досвід вирішення практичних питань соціально-економічного життя країни свого роду політичною «директорією».
По-четверте, вихід у світ заяви «9+1» серйозно загострив відносини між союзним центром і колишніми автономними республіками, які угледіли в цьому документі явний перегляд колишнього підходу союзного керівництва до питання про місце і роль автономій у процесі реформування Союзної держави на нових договірних засадах[13]. Простіше кажучи, Заява «9 + 1» створювала прецедент вирішення державних питань у нелегітимний спосіб, ігнорувала конституційну законність, вводила у пріоритет принцип політичної доцільності, закладала підвалини конфлікту у трикутнику Центр союзні республіки автономні республіки. Практично усі згадані проблеми та суперечності реально існували, а у подальшому розвитку новоогарьовського процесу лише поглибилися.
Модель новоогарьовського процесу, на перший погляд, була дуже простою і зрозумілою: існує два полюси М. Горбачов, що уособлює Центр, і Б. Єльцин, який обстоює інтереси республік (Б. Єльцин так пояснював розклад сил, що склався на той момент: «Ми з Горбачовим раптом ясно відчули, що наші інтереси нарешті збіглися. Що ці ролі нас цілком влаштовують. Горбачов зберігав своє старшинство, я свою незалежність. Це було ідеальне рішення для обох»). Саме тому засідання у Ново-Огарьово, відбувалися приблизно за однаковим сценарієм. Спочатку виступав М. Горбачов, який, як правило, не відступав від своїх принципів і манер: довго, округло, неквапливо. Потім розпочиналося обговорення, у ході якого, якщо йшлося про принципове питання, брав на себе ініціативу Б. Єльцин і починалася суперечка. За свідченням Б. Єльцина: «Це всіх влаштовувало При існуванні двох полюсів всім іншим було зручно вибирати свою позицію, маневрувати. Ми з Горбачовим брали всю моральну важкість зясування спірних проблем на себе». Оцінюючи цю «новоогарьовську біполярність», Л. Кравчук зазнавав: «Не було жодного засiдання Ради федерацiй, в тому числi i по вiдпрацюванню Союзного договору, де б у будьякий момент або декiлька разiв протягом цих засiдань не виникали такi, знаєте, перепалки мiж Єльциним i Горбачовим. Не було жодного. То ми вiдчували, що це є велика напруга. Єльцин не мiг змиритися з тим, що в Москвi ще є один керiвник, крiм нього. А Горбачов вiдчував це, але вiн не бачив, просто не бачив, як змiнити ситуацiю на свою користь, вiн бачив, що Єльцин росте[14].
Відчуваючи свою наростаючу силу, Б. Єльцин інколи свідомо віддавав ініціативу до рук М. Горбачова, який був у цейтноті і мав дуже обмежену сферу маневру. Формально він ніби відкривав перед Михайлом Сергійовичем перспективи: по-перше, давав йому можливість тішитися ілюзією, що він йде на чолі процесу оновлення Союзу, зберігаючи «батьківську» позицію, ініціативу і лідерство, адже ніхто не посягав на стратегічну роль Президента Союзу: всі глобальні питання зовнішньої політики, оборони, велика частина фінансової системи залишалися за ним. По-друге, у новоогарьовському форматі з М. Горбачова знімалася відповідальність за національні конфлікти, у яких він з «людини з рушницею» перетворювався в миротворця, в третейського суддю. По-третє, амбіційному М. Горбачову подобалась безпрецедентна у світовій практиці роль керівника не одного, а значної кількості демократичних держав, яка давала можливість для гнучкого входження у роль світового лідера[15]. Однак, цілком зрозуміло, що Б. Єльцин не стільки думав про те, як забезпечити комфортність М. Горбачову та перспективу його карєри, скільки про те, коли нанести головний удар.
Варто підкреслити, що не зважаючи на ухвалену в квітні Заяву «9+1» перемовини, що відбувалися у період травня-липня 1991 р., часто нагадували класичну формулу «лебідь, рак та щука». На це вказує у своїх спогадах і А. Лукянов, який представляв у Ново-Огарьово Верховну Раду СРСР: «Позиції учасників багато у чому були протилежні. Якщо, скажімо, пропозиції Білорусії і Казахстану були близькі до збереження і оновлення радянської федерації, то представники України, Киргизії та деяких інших республік відстоювали ідеї «Співдружності» типу Європейського співтовариства. Керівництво РРФСР не погоджувалася з пропозиціями про збереження єдиного союзного громадянства, з багатьма аспектами розмежування повноважень Союзу і республік. Серйозні розбіжності були між Азербайджаном і Вірменією, республіками Середньої Азії. Особливі позиції займали представники автономних республік, вимагаючи для себе статусу засновників нового Союзу»[16].