Глибинні причини і механізми серпневого путчу, мотивацію його ініціаторів важко зрозуміти без зясування суті та основних тенденцій розвитку новоогарьовського процесу. Вперше думка про необхідність розробки програми дій Президента СРСР спільно з керівниками республік, які брали участь у березневому референдумі стосовно майбутнього СРСР, прозвучала 10 квітня 1991 р. на засіданні Ради безпеки СРСР. У той час у М. Горбачова був дуже не простий вибір. Згадуючи про це, колишній секретар ЦК КПРС В. Медведєв зазначає: «У розмові зі мною Горбачов підкреслював дилему: або піти на серйозну угоду і зрушення з «девяткою», але тоді це може бути зустрінуте у багнети на Пленумі ЦК, або, навпаки, проводити більш жорстку лінію з керівниками республік, але отримати підтримку на Пленумі ЦК»[10]. Михайло Сергійович зробив ставку на «девятку», що невдовзі ледве не коштувало йому на квітневому Пленумі ЦК КПРС 1991 р. посади генерального секретаря.
Після березневого референдуму 1991 р. М. Горбачову потрібен був інструмент, який дозволяв би без посередників центральних союзних структур, що на його думку показали свою неефективність у попередній період, напряму домовлятися про майбутню долю Союзу з лідерами національних республік. Саме такою площадкою і мав стати за задумом «новоогарьовський процес». Дуже точно охарактеризував його суть радник Президента СРСР Г. Шахназаров: «По суті справи, тоді на союзному рівні розігрувався перший раунд протистояння виконавчої та законодавчої влади. Треба визнати, що зробивши ставку на новоогарьовські зустрічі, що президент допускав нехтування правами парламенту. Верховна Рада СРСР і Верховні Ради республік були фактично відсторонені від роботи над союзним договором, яка, звичайно ж, входила в їхні прерогативи і ними починалася Народні депутати тижнями залишалися в невіданні щодо того, чим займалися їхні президенти і голови. Бродіння у депутатському середовищі посилювалося. Все частіше воно проривалося у гнівних виступах і гірких наріканнях з трибуни Верховної Ради. Лукянов у силу свого службового становища акумулював ці настрої і кілька разів попереджав конклав лідерів, що в парламенті назріває бунт. Але ті просто відмахувалися від застережень, вважаючи, очевидно, що коли це і бунт, то тільки на колінах. Дійсно, адже реальна влада, попливши з рук Політбюро, так і не дісталася парламенту, а потрапила до рук новоогарьовської десятки (виділено О. Б.)».[11]
23 квітня 1991 р. у підмосковній резиденції «Ново-Огарьово» відбулася закрита зустріч М. Горбачова і керівників девяти союзних республік (РРФСР, Україна, Білорусія, Узбекистан, Казахстан, Азербайджан, Киргизія, Таджикистан і Туркменія), підсумком якої стала їхня спільна заява (Заява «9+1»), у якій чітко зазначалося, що першочерговим завданням для подолання кризи є укладення нового договору суверенних держав з урахуванням підсумків проведеного всесоюзного референдуму.
У таборі прихильників М. Горбачова ця подія, яка фактично і поклала початок практичній реалізації новоогарьовського процесу, була зустрінута з величезним піднесенням. Як згадує радник Президента СРСР Г. Шахназаров: «Деякий час угода «9 + 1» була джерелом своєрідної ейфорії. Немов у момент, коли два війська готові були зійтися у жорсткій рукопашній сутичці, їхні вожді почули голос народу і домовилися жити дружно. Навіть відзначили цю подію келихом шампанського. Як розповідав потім Михайло Сергійович, за обідом вони з Борисом Миколайовичем, цокнувшись, випили» [12]
Але були й інші думки і підходи до оцінки того, що відбувалося. На думку частини експертів, Заява «9+1» не лише не зняла з порядку денного практично жодної значної проблеми суспільного життя, а навпаки тільки посилила старі проблеми і породила нові.
По-перше, був створений надзвичайно небезпечний прецедент вирішення найважливіших питань державного життя неуповноваженою на те групою вищих державних посадових осіб ряду союзних республік з ініціативи та за активної участі в цьому Президента СРСР.
Г. Шахназаров.
Фото: sf.convex.ru
По-друге, виступаючи за прийняття рішучих заходів з відновлення конституційного порядку, автори заяви «9+1», по суті, самі вводили нову практику ігнорування конституційної законності, запропонувавши встановити «режим найбільшого сприяння» для республік, які підписали союзний договір.