Зовні Пабло був красунчиком, чимось схожим на артиста Михайла Боярського. Умів підтримати розмову на різні теми. Багато де був, багато що чув та бачив. Видно, швиргало його по світу. Коротко кажучи, умів справити враження на людей, особливо жінок. Було в ньому те, що чіпляло наших сільських красунь за живе.
У моєму класі вчилася Паблова племінниця Тетяна. Вона із захватом розповідала про свого дядечка: і там він був, і те бачив, і мало не з усіма відомими артистами кіно за руку вітався.
Його навіть якось запросили замінити Михайла Боярського на зйомках, хвалилася Танька. Брехала, звісно: вона це вміла.
З якої радості? буркнула я. Мені не подобалися ні Танька, яка чомусь почала активно набиватися до мене в подружки, ні її дядько, якого я ще на очі не бачила. У них що, з артистами напряжонка?
Дядько тоді водієм працював у кіностудії, десь аж на Алтаї, із захватом продовжила вона, він на того артиста схожий, ти ж бачила.
Дійсно, колись до класу заглянуло щось патлате й довгоносе, зиркнуло ласим оком на Ганну Петрівну, нашу молоду класну керівничку, підкликало Таньку, передало їй пакунок і звалило. То це був її дядечко? Чухно якесь
Одного разу після уроків Таньці вдалося вмовити мене прийти до неї додому.
Зайди, просила вона, ти якась дивна. Невже тобі ні з ким не хочеться дружити? Усе одна й одна. Поговоримо, чаю попємо. З математикою мені допоможеш.
З математикою Танька дійсно не дружила. До того ж мене зачепили її слова. Невже мені й справді ні з ким не хотілося дружити? Пліткувати з дівчатами? Перекидатися на уроці записками з хлопцями, по-дурному хихочучи й затуляючись зошитом? Реготати на перервах? Доки йшли до Таньчиної хати, я ретельно займалася тим, що Ганна Петрівна, класна керівниця, називала самокопанням. І дійшла висновку: ні, не хочеться. Я почувалася цілком комфортно без подружок, записок, реготу. До того ж у мене була Світланка, з якою треба повчити уроки, напрасувати блузки й спіднички, просто поговорити. І зготувати обід це віднедавна стало моїм обовязком.
У Таньки нас зустрів дядечко власною персоною.
О, дядь Паш, привіт! якось не дуже природно зраділа вона. У мене склалося враження, ніби ця зустріч була підлаштована. Це Юля, моя однокласниця.
Носатий і патлатий дядько, і справді чимось схожий на кіношного дАртаньяна, нахилився і поцілував мені руку.
Мені раптом стало так гидко, що захотілося висмикнути долоню і втекти. Цей зовні привабливий чоловік за секунду став мені таким неприємним, що аж занудило.
Юлечко, приємно познайомитися, промуркотів він, ви така гарна дівчинка. Дуже схожа на свою маму.
Я ще не доросла, аби мені «викати», досить грубо відповіла я, хоча це було неввічливо. Мама зробила б зауваження за таку поведінку. Однак цей красунчик викликав таку відразу, що я не могла стриматися.
Патлатому дядьку заціпило. Він так само солодко всміхався, але в його очах, сірих, із жовтими краплинами, на мить промайнула злість. Я зрозуміла, що патлатий тільки вдає із себе доброго, насправді ж він лихий. І брехливий.
Ну, ідіть, дівчатка, у вас свої справи, солодко проспівав він, намагаючись пригасити злість в очах. Та я бачила, що не сподобалася йому. Утім, як і він мені.
Танька ж була просто в захваті від свого дядечка й тріщала про нього без упину. Може, тому, що вона не мала батька, принаймні я про нього ніколи не чула. Вони з матірю були не місцевими, оселилися в нашому селі недавно. Злі язики казали, що Танька нагуляна.
Дядько Павло навіть за кордоном бував, у Польщі чи в Німеччині, прошепотіла вона мені на вухо.
А чому ти шепочеш? здивувалася я. Зараз їздити за кордон не заборонено.
А я в його валізах таке-е-е знайшла! протягнула Танька, закотивши очі. Хочеш покажу?
Ти по чужих валізах лазиш?
А він не чужий, а дядько рідний! анітрохи не зніяковівши, відповіла Танька. То хочеш глянути?
Я вагалася. З одного боку, то сором нишпорити по чужих речах, а з другого Одне слово, цікавість перемогла.
Ну, гаразд, показуй, удавши байдужість, погодилась я, думаючи, може, сувенір якийсь незвичайний там, а ще краще шоколад закордонний. Тітка Ірина нас зі Світланкою колись таким пригощала. Смачнючий!
Зачекай. Танька мені підморгнула, до чогось дослухаючись. За мить зарипіли вхідні двері, почувся глухий звук кроків, що віддалялися. Можна! сказала Танька й полізла під диван, на якому ми примостилися.