Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.
Лесь лежав на землі і не рушився.
Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що земля здрігнеси!
І лежав, і свистав завзято.
Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вночі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.
Діти, діти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегодні на увесь вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити
І плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає.
Небо дрожало разом зі звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.
Мамин синок[7]
В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:
Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.
За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.
Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!
Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й гулить тебе, сказав і зареготався Михайло.
Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!
Коли ви не дасте.
Ходи, ходи, бігме, дам.
Та й взяла за руку та й повела до хати.
Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!
А яблуко дасте, ма?
Дам, дам, богато.
А булку?
Та й булку
А до церкови озмете?
Озму, озму
То чешіть.
І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.
Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде, як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!
Коли-бо кусає
Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!
А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?
А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть
Добре, я піду до вуйниного Івана.
Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.
Ma, a коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.
Бо миші зерно трубять та шкоду робля
Нащо шкоду?
А би не було що молотити та й молоти.
А що ж вони їде?
Таже зерно
Як?
Е, з тобов не договорив би си Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.
По-парубоцьки, ма?
Аякже, таже ти у мене парубок.
Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?
Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.
Я хочу до вуйни.
Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.
Я не покажу. Хочу до вуйни.
То йди про мене.
Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.
А дивиси, аби-с упав, а то буду бити
Сіла в хаті шити.
Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.
І мама всміхнулася і шила далі.
Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк, що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.
Підняла голову, глянула у вікно.
Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашляти
Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.
Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
Коли я не хочу.
А ти чий, дєдів чи мамин? питав Михайло.
Дєдів
А кого меш бити?