Чекай на Бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!
Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.
А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкіру лупиш; скажи мені, ци є такий паруграф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс, то десь там воно повинно найтиси. Як цісар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене б'є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цісарське, то має бути цісарське.
Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві казав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.
Проць плюнув, пролупив очі й довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.
Ідучи додому, горланив на ціле село:
Коли ж бо не боїтьси, що синє за ніхтем, не боїтьси
Але я руки обітну, єк вербу підчімхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?
Чути було, як Проць приспівував: «Де, де-е, та де тому край?»
Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.
Лесева фамілія[6]
Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида і все обзирався.
Ого, вже біжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.
І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.
Ой не тікай, ой не біжи, не розноси мою працу з-межи дітий!
А ти, мерзо, знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!
Лица я із-за такого ґазди не мала, та й не буду мати! Давай мішок та пропадай. А ні, то будем ті бити, буду ті бити з дітьми насеред села! Най буде покаяніє на увесь світ! Давай!
Ти, стара лєрво, та ци ти здуріла? Та я тебе і бахурів твоїх повішію!
Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлібець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На каліку то ще заробимо, але на піяка ми не годні наробити!
Вона говорила до своїх хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Андрійко мав, може, десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.
Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!
І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.
Ліпше, синку. Уваліть му ноги, як псові, аби тєгав за собов!
І плювала кров'ю, і синіла, але тримала за руки.
Хлопці вже зважилися, і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже сміялися.
З коршми вибігло кілька людей.
Мой, та же цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ють, ще пицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увесь мир!
Хлопці били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменілі, покервавлені і не рушалися з місця.
Мойня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді
Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали
Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє
Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.
Лесь кинув мішок на землю і став як дурний. Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.
Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тєжко підбігати. Гай, бийте
Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.
Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг бийте! Лесиха заревіла на все село.
Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлібці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна
Та ж бийте, і пальцем не кину!
Най тебе, чоловіче, Бог піб'е, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми ночувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті Бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в Бога вімолила Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.