А-а-а! Прийде час і сонце!.. задихаючись, кричав Зборовськи.
Знов удар.
сонце засвітить на моїй вулиці удар зупинив Бронека знову, а ти ти землю будеш в губі мати, Фільку!
Філько нервово крутнув головою.
Дай йому ще дві палки, щоби досить не патякав, мовив і глянув з-під лоба на натовп: усе, тепер у селі буде порядок.
Через день, несучи молоко до графського двору, Зоська завернула до хати Зборовських, постукала неголосно. Тиша. Зоська прочинила двері. Бронек лежав на животі, сховавши лице в подушці. Жінка тихенько поклала на стіл кусень сала і мовчки вийшла. «Добре, що ніхто не бачив», подумала. За трохи оглянулась побачила, як до Бронекової хати заходить її сестра Анеля. Зоська всміхнулася: не дадуть люди бідакам пропасти. Ну й добре.
Квітень сорок першого року видався холодним. Дощі змінювалися хуртовинами. Дідичі таки засіяли свої поля ячменем і просом. Малий Степанко, зіщулившись, у благенькій латаній одежині теж ішов по полю, підставляючи спину поривам вітру, і закляклими рученятами з насінням змахував раз у раз. Встигав за дорослими, навіть батько похвалив. Вдома холод довго виходив з худорлявого тіла і зуб не попадав на зуб. Зігрівся ніби. Зате вночі малого почала бити пропасниця. Мати піднесла каганця і з тривогою вдивлялася в обличчя Степанка.
Забери, забери те зерно, воно гаряче, марив малий. Я хочу в річку Катажинка добре, що ти вернулася забери мене до себе
Зоська плакала. Чотири дні й чотири ночі змінювала компреси на палаючій голівці, клала варену теплу картоплю на груди Степанкові. Била поклони перед Матінкою Божою. Просила забрати її.
Тепер знаю, що тебе боліло ще сильніше ніж твого сина Не приведи, Господи, пережити свою дитину.
Іван приходив, з болем дивився, як малий марніє, і йшов до худоби. Зривав з вязанки в коморі широкий засушений лист тютюну, скручував і довго димів ним, аби забутися хоч на трохи Кільця диму виносили його жаль у нічний туман. Шибеник Степанко, але без нього і життя вже не життя. Не приведи Боже Винен Йван, таки винен. А чи все воно якось не так?.. На четверту ніч опустився на коліна поруч зі Софією. Довго витирав німі сльози.
Пробач мені, Зосько, видихнув здушено.
Дружина мовчала.
Але то всі діти вже роблять Допомагають
Мовчання.
Зосько Скажи щось.
Тихе схлипування.
Я дала-м йому життя А він мені, розумієш? нарешті промовила. Нє, не розумієш, ти хлоп. А що, як у нас не буде більше дітей? Нащо нам свиня, корова, поле? Нащо нам жити, Йване? Ти ж мене забєш, чоловіче, глянула згорьовано.
Незвично зсутулений Іван опустив голову.
Малий як як виживе, то я нігди його більше не братиму в негоду І діти в нас будуть ще помало і тебе пальцем більше не рушу обіцяю мовив здушено.
Час бив довбнею по голові, витягувався в довжелезну вервечку молитов, пульсував страшними картинами свідомості. Степан не розплющував очей. Інколи його повіки швидко тремтіли. Софія з надією вдивлялася в змарніле личко: знать, спить. Просто спить. Усе буде добре, втішала саму себе. Коли ввечері до хати ввійшла стара Сташка, а за нею Анеля зі Збишеком і Басею, вимучена Зоська нажахано глянула на родину й повільно похитала головою. Упала на коліна, як підкошена. Зайшлася в сухому плачі:
Ні Він буде жити Він буде жити, чуєте?.. Буде, буде жити, повторювала знеможено і товкла кулаками долівку.
Білява кучерява Бася, схожа на ангелика, перелякано дивилася на тітку Зосю. Анеля схлипнула, перехрестилася і пригорнула до себе сина Збишека. Баба Сташка приклала вузлувату руку до лоба малого. Скрушно промовила:
Мусимо помолитися. Тут, усі разом. Бог почує. Тільки-но Катажинка, безневинна душа, від нас пішла
Чи то щира родинна молитва, чи то картопляні компреси допомогли, та на шостий день малий осмислено глянув на світ.
Я з тіткою Катажинкою був. Вона в такому гарному місці живе. Там усі люди дуже добрі й усміхаються. Але вони не їдять там і не хочуть, розказував серйозно матері, а та виціловувала кожен пальчик. Мені там добре було. Але Єзус Христос сказав, що мені тут зарано єще. І що кожен з нас має когось врятувати на цьому світі чи навчити Вже точно не памятаю.
Мене, мене ти врятував, втішалася Зоська одужанню синочка.
А назад мене привела Катажинка. Вона сказала, що тепер завжди буде зі мною, розповідав Степанко.