Благословен єси, Господи чистий і сильний голос отця Ярка йшов під купол, торкався святих ликів і розтікався по людських душах.
То голос з іншого, кращого світу, де не було щоденної важкої роботи, голоду, злиднів. Тут, у церкві, жила абсолютна краса. Вона викликала зачудування й умиротворення. Кожен звук вібрував лише добром і спокоєм. Сьогодні кожен отримував надію на те, що так прагнув щодня роздивитися в болоті буденщини. Буде, таки буде інше, краще життя. Щасливе, сите. Он Ісус як бідував, мучився, але дістав життя знову
Смерті-і-ію смерть попра-а-ав натхненно вів люд за отцем Ярком.
І вічне життя всім дарував підспівували Йван із сином.
«Якась неправда», промайнуло в Степанковій голові. І тієї ж миті на хорах збоку він побачив свою тітку Катажинку. Гарна така, в задумі руки схрестила. Коса білява до пояса. Малий легенько торкнувся батька, прошепотів:
Катажинка і кивнув на хори.
Йван глянув раз, другий. Що він там уздрів, той Степан
Дорогі браття і сестри! почав святкову проповідь отець Ярко. У цей світлий весняний час ви прийшли не просто до храму Божого. Ви прийшли за тим словом, яке допоможе збудувати власний храм усередині вашої душі. Нехай ота важка щоденна праця не заступить вам співчуття і поваги до іншого, бо це і є та любов, за яку помер Ісус
Невисокий темноволосий чоловік у святкових ризах говорив гарно, до ладу і незвично чистою українською мовою.
Я себе туткай людиною чую, прошепотів Йван до брата Андрія.
Андрій згідливо кивнув. Обоє роззирнулися по сторонах: очі селян блищали, спини випрямилися. Люди ловили кожне слово тієї життєдайної річки.
Не можна замикати себе лише в роботі і в хаті, вів далі священник. Ми повинні багато вчитися і давати таку можливість нашим дітям. Для того, щоби мали колись добру роботу і краще життя. Нехай велика Україна далеко, але не можна забувати свої пісні, свою мову і свої звичаї. У кожному селі нашої церковної парафії тепер знову працюватимуть читальні «Просвіти» й українські школи, отець Ярко зробив павзу та обвів люд поглядом.
Селяни радісно загомоніли:
О, то ще за австріяків було, майже двадцять літ тому
Знов людьми стаємо
Школа для наших дітей то дуже добре
Діти зацікавлено ставали навшпиньки. Степанко моментально розквітнув.
Маємо любити один одного й підтримувати, бо це і є призначенням народу і призначенням життя кожного християнина. Христос воскрес! закінчив Ярко.
Ніколи раніше «Воістину воскрес!» не звучало так сильно. Дорослі тішилися, мов малі діти. Дітлахи юрмою обліпили дзвіницю і смикали дзвони за всі мотузки. Тільки на Великдень можна спробувати служби дзвонаря. Великодній передзвін єднав небо й землю: небеса ж сьогодні відкриваються, ангели і душі предків дивляться на живих. Не можна нині сумувати: Христос же воскрес! Небеса, радійте! Хто надзвонився досхочу, той біля церкви забавлявся в моцака: стукалися яйцями зі своїх кошиків. Котре витримає, те й моцак найміцніше. Комусь честь, а комусь їжа, задоволені всі. Дівчата зі співами пішли в кривий танець. Гомін, передзвони, гаївки лунали над округою до самісінького вечора.
Так з дозволу солтиса Михальчука з корчми старого Давида стала читальня «Просвіти» й українська школа. Один день сільської толоки і хата підмазана, побілена.
Не добже то якось єст, мовив Анджей Цибульський, спостерігаючи зі свого пагорба мурашник навколо майбутньої школи українців.
Та нех собі схизмати бавляться, махнув рукою життєрадісний і червонощокий сусід Щигельський.
Знаєш, Яне, з каждої дитячої забавки завше цось більше виростає, сплюнув набік Анджей. Відаєш, чого файні дівки найшвидше заміж йдуть?
Як чого? засміявся Ян у спадисті вуса. Бо файні!
Нє, Яне, нє, мотнув головою Анджей, бо єще не знають, що вони єст файні. А котра вже знає собі ціну о-о-о, бриклива Знання змінює людину. Їх тут більше від нас. Як відчують свою силу, то голову піднесуть і так брикнуть.
Ну, вже солтис Михальчук брикає за них всіх, то правда, похитав головою Щигельський. За стільки літ став нарешті русин при владі і брикає, холера ясна. Була б Польща зараз вільна сидів би в хліві, а не командував поляками, нє? А з ними Добре жиємо з ними, що? глянув у бік читальні, махнув рукою. Та що нам з ними ділити!
Та ніби й ніц, але є таки, примружив очі Цибульський. Як згадають Березу-Картузьку, де їхніх стільки зі світа пішло, то буде нам непереливки, хоч ні тебе, ні мене там не було. Але мій брат Владислав там служив. Сиділи русини за дротом електричним, голодні, холодні, і підлогу їм водою поливали, жеби не спали. Багатьох брат на той світ послав, багатьох, Анджей замовк, задумано покусав губи й продовжив: У мене брат, а в когось із них батько, дядько по інший бік дроту був Отож я й кажу, Яне: для когось знання, а для когось біда.