Травневе сонце гарне, не пекуче. Радісні переспіви високих жайворонків. Великдень! Широка звивиста дорога. Сьогодні вона шумна, говірлива: українські родини йдуть на святкову службу в сусідні Полнятичі. В селі споконвічно працював свій календар, поділений на дві частини: «дожити до Різдва» і «дочекати Великодня». Звісно, мав він і менші поділки: «Петрівка, жнива скоро», «дотягнути до Спаса», «Перша Пречиста», «вже й друга Пречиста». Та «дочекати Великодня» це як отримати перепустку від Бога на цілий рік: живи-працюй далі, все буде добре. Та й за те, що дожили до нього, нині подякувати треба всім разом. Кожен по тій дорозі йшов, як красна писанка, чистий, прибраний. Бо ж, як повторювала завжди стара Сташка, «Що ти їси ніхто не бачить, а те, в що ти одягнений, бачать всі». Ох же ті очі людські! Зразу сигналять своїм недобрим язикам, а вони тебе так поламають і вирівняють, як добрий сільський костоправ. Сьогодні всі на видноті. Жадібно глипають один на одного і порівнюють, порівнюють. Та Антон Пйонтка нині таки вдома. Решта мають що й поїсти, і вдягнути. Йдуть босими ногами, взуття у вузликах несуть. Хвала Богу за здоровя. Лляні сорочки з дрібненькою вишивкою на кожному. В руках святкові кошики з високими пасками, грудкою жовтого масла, куснем копченого сальця Великдень! Зверху крашанки, писанки різнокольорові: життя ж бо вічне, як яйце! І кольорове таке ж Обрамлення полів обабіч дороги дивовижно красиве. Такий відтінок зелені буває лише навесні й ніколи пізніше дитячий, чистий, ніжний. У Йвана він будив надію на добрий врожай. У Степанка на тепле літо, купання в Молочці й ігри з друзями. На те, що Чеся Щигельська засміється до нього і дивитиметься довго-довго своїми фіалковими очима Гарні таки батько із сином: чорняві, поставні, високі. І очі в обох кольору весняного неба. І вбрані не гірше від інших Зося ледве встигала за ними обома. В її душу кожної весни заходили думки про повну комору зерна, достаток, а ще Зоська гнала від себе те бажання, бо боялася його. Боялася і хотіла. Воно приходило тільки на весну, потім якось тьмяніло. Малюсінька гарненька дівчинка володіла її уявою. Інколи, спостерігаючи за іграми дівчаток на вулиці, подумки малювала собі свою донечку: білява, усміхнена, із синіми, як у Степанка, очима. І щоб платтячко мала зелене, як у Та ні, ні: треба ще одного хлопчика. Щоб допомагав Іванові.
Ой, ледве догнала тебе, сестро, Анеля перевела дух біля Зоськи.
Тітко Зосю, подиви, яка в мене нова сорочечка, похвалилася Бася.
О-о, ти ж моя гарна кульбабко! Уже ти будеш найгарніша на сьогоднішній службі, замилувалася племінницею Софія.
А я ще й два гроши маю, похвалилася «кульбабка» монеткою. Сама сьогодні покладу в церкві. Я вже доросла, тітко Зосю!
Йой, а я б так хотіла бути знову маленькою, засміялася жінка.
А я таки не знаю, ким би я хотіла бути, вступила Анеля. Певно, тією пташиною малою, що он там співає, піднесла голову догори. І грошей не треба було б, сонця і трави вистачало б
Зося пильно глянула на сестру:
Щось настрій у тебе геть не святковий. А мені б таку гарну дівчинку, то я би вже нічого не хотіла, перевела погляд на Басю. Що, Стах руку підняв на тебе?
Ні, Стах собі такого не дозволяє. Сам би дістав, як дурний у торбу, ти знаєш, всміхнулася красуня. Басю, йди, дожени Степанка зі Збишеком і вуйком Йваном, звернулася до донечки. Мала слухняно побігла вперед.
Так хочу тих пару злотих заробити, дуже хочу стишено почала Анеля. Ті статки якісь такі, як куца перина: натягуєш на голову ноги мерзнуть. Просила в Зельонки, щоби слово замовив за мене або Стаха: хочу прилаштуватися до графового двору на роботу.
Так вони не беруть русинів, ти ж знаєш, здивувалася Софія, нащо навіть запитувала?
Бо дивиться на мене цікаво, то й попробувала. Що? твердо глянула на здивовану сестру, помовчала й додала: Колись таки ми попадемо туди, Зосю. Мій Стах або я. От побачиш.
Уже й церква близенько. Великодні дзвони піднесено славили Великдень, весну, життя. Той передзвін роздягав огрубілі від щоденної суєти душі-капустини і змушував сяяти очі. Довгі металічні вібрації йшли через людей, наче нитка через вушко голки, і тягнулися до високих небес, зшиваючи сьогодні воєдино небо і землю. Люди мили натруджені дорогою ноги в ночвах неподалік храму і витягували з вузликів взуття. Чоловіки статечно пригладжували волосся, вішали шапки на набиті цвяхи вздовж зовнішньої стіни. З хрестом і пошаною проходили всі через високі дубові двері. Жінки наліво, чоловіки направо.