А, ударничок! Драстуйте! Драстуйте, ударничок! перерізав йому дорогу пяний Шруб. Багато нарубали?
Остапенко, що теж ледве тримався на ногах і стояв тут же, взяв Шруба за руку й пробубонів пяним голосом:
Не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми!
Зачім до казарми? висмикнув руку Шруб. А що як я хочу поговорити з товаришем Кравчуком?
Чого тобі треба від мене? спитав Кравчук і відступив на два кроки.
А того мені треба, що ти мені жити не даєш! Шруб блиснув своїми маленькими зеленуватими очима, й Кравчук знову побачив у них звірячу ненависть.
Ти сам собі жити не даєш своїми прогулами, сказав він. Як тобі не соромно, Шрубе, ти ж старий робітник! Невже в тобі ніколи не заговорить совість?
Кажеш, ударничку, совість? і Шруб схватив Кравчука за рукав.
Та не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми! ще раз пробубонів Остапенко.
Але вже було пізно. Ненависть Шрубова, що він її сяк-так приховував, вийшла із штучних берегів, а пяний чад відбив йому найменшу здібніть мислити. Він раптом схопив у свої камяні обійми Кравчука й почав його валити. Назвати сили нерівними не можна було: Кравчук не поступався мязами кремезному «самомобілізованому фронтовикові», і треба було чекати, що Шруб тут же дорого розплатиться за свій вчинок. Але в останній момент, коли Кравчук захоплений у несподіваний притиск, випростовувався й збирався перейти в контратаку, з шумом і важко повалився на підлогу, грюкнувши головою об цемент.
І тоді ж перед його очима ранковий промінь блиснув у чомусь гостро тривожному, а біля серця почув він неможливий біль. І тоді ж на мить промайнув йому перед очима вогкий штрек, промайнули ті гори вугілля, що він його сьогодні, у вирішальний, останній день так багато нарубав, постало, нарешті, обличчя Олени Олександрівни: спершу воно було нормальної величини, потім стало зменшуватись і раптом зовсім зникло. Потім він остаточно й навіки згубив свідомість. Пірнувши ножем Кравчука, Шруб кинувся в степ і біля вбитого шахтаря залишився сам коногон Остапенко. Він кліпав переляканими очима й то поглядав на Кравчука, то дивився на ласкаве сонце, що повагом, ледве помітно посуваючись по блакитному полю літнього вранішнього неба, байдуже обминало нерухоме тіло.
VНа другий день ховали ударника-шахтаря. За труною йшла й Олена Олександрівна: вона сухими очима дивилась кудись поперед себе. За добу вона так змарніла, що її не можна було й пізнати.
На четвертий день вловили Шруба, а на пятий дістали з «його заводу» такого термінового папірця:
«Цим доводимо до відома, що справжнє прізвище Шруба Степанюк. На нашому заводі він працював всього з року. Степанюк-Шруб, як вияснилося, із розкуркулених куркулів і попав він на завод через недогляд адміністрації».
Майбутні шахтарі
В «Майбутніх шахтарях» я протиставляю справжніх комсомольців липовому. На погляд критиків ХІППО «вся інтрига збудована на протиставлені сільського комсомольця містечковому». Ну, що ж: «очевидно, вони мали рацію, раз їм доручили писати але дуже хочу виправити свою лінію, раз на неї напались рецензенти, бо їм же доручили писати рецензію». Цей рефрен (нагадую) із того ж таки Майка Йогансена.
ІПерша сутичка виникла саме в той момент, коли Швидкий, кинувши неохайний погляд на обшиту листовим залізом Чапчикову скриньку, іронічно запитав:
А це чий чамайдан?
Це моя скринька, сказав Чапчик, витираючи піт з чола: він допіру ледве-ледве всунувся у вагон.
Чи не молода тобі презентувала її? Швидкий усміхнувся до Супруна й, вийнявши шкіряного портсигара, так би мовити, елегантно (двома пальцями) забрав з нього папіросу.
Наївний Чапчик безперечно не зрозумів іронічного запитання свого співбесідника й тому здивовано вирячив свої темні озера напівдитячі очі.
Яка це молода? сказав він і облизав губи.
Ну, як не молода, кинув Швидкий, то чого ж ти з нею церемонишся? Підсунь кудись хіба не бачиш, що вона посіла моє місце?
Чапчик нарешті зрозумів у чому річ: «ага, он у чому річ», подумав він і заходився біля своєї скрині. За мить скриня вже була під лавою, за хвилину на місці скрині сидів уже Швидкий, але спогад про цю розмову з новим товаришем залишився по суті надовго. І надовго він залишився саме тому, що був, можна сказати, трохи неприємний.
Та й справді: що тут гарного? Чапчик розуміє, що він селюк, він розуміє, що йому бракує міської виправки й тих вишуканих рухів, якими так успішно володіє цей містечковий хлопець, Чапчик, нарешті, знає, що він дуже низенький, що він замість кепі носить картуза і не має того породистого носа, що його має Швидкий, нарешті він знає, що все це поруч з Швидким робить його трохи комічним. Але хіба справа в цьому? Хіба він не був зразковим комсомольцем у своїй Комарівці? Хіба його не вважали за першу людину на селі? Навіщо ж тоді таким неохайним тоном розмовляти з ним? Ну, він помилився, не туди поставивши скриню, але при чому тут глумлива «молода»? Нарешті Чапчик доміркувався, що й скриню його Швидкий нарочито назвав «чамайданом».