Хочу, зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.
Хоче, хоче, заговорив князь до Віки. І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. Читай, щоб учитель чув.
Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-ста-роруськи написано!» здогадався він і хутенько закрив книгу.
Не треба, не треба, сказав. Хай-но іншим разом.
А то по-грецьки тобі втне, га? запитав князь. Може, додав гордо.
Не зараз, не зараз, нервово смикнувся Віка. Іншим разом.
А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по-писаному. А то ще
Потім! Потім! не дуже ввічливо урвав його мову Віка.
«Слово о полку Ігоревім» напамять прочитає, «Повість временних літ», не здавався князь. А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас найму-дріший. Ану, Миню! підохотив сина.
Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:
«Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і нєсть у нас учителя іже би наказав і поучав нас»