То що ж ви мені почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.
Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.
Віка поторгав його замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стіни ані звуку.
Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:
Дядю! Дядю! Відчиніть!
І чого? І чого б ото стукати? почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?
Та Ме-е Не-е промимрив Віка.
Отож бо! погодився приймальник. Він одімкнув замок і зайшов усередину.
Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.
Ох і цікавий, мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця. Давай!
Що? не второпав Віка.
Що «що»? Ти ж пляшки приніс, чи як?
Е-е Ні, відказав спантеличено.
То чого ж тоді грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити Знайшов дядю!
Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.
Уже лежачи на піщаному дні, Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, щоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ і остовпів.
Приймальника посуду не було. Віка сторопіло покрутив головою навсібіч, але й сліду будки ніде не помітив. Мало того, йому здалося, ні, він уже виразно бачив навколишня місцевість змінилася теж.
Неохайний, брудний, привабливий лише для хлопячого ока своєю запущеністю пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й рідким чагарем видолинок. А ліс, що мрів десь аж на обрії, підступив зовсім близько чутно було навіть, як співає на деревах лісове птаство.
Спантеличений такими змінами у природі рідного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемінам, повернувся до рідного містечка, і вже не здивування, а лоскотний страх підкотився до його грудей.
Знайома дорога, що нею спустився він півгодини тому, ніби запала у землю, і Віка дивився на неї вже трохи згори. Спадисті схили вкривала зелень рясна, кріпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабіч з акуратними обійстями, фруктовими деревами й городцями коло них, взагалі щезли. Натомість, куди сягало око, все вкривали кущі і рідкий перелісок.
Забувши про свій портфель той так і лишився на дні ями, Віка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бігцем подолав підйом.
Просто перед ним перетинав путь і зникав десь далеко височенний і грубезний насип із деревяною кладкою вгорі і глибоким ровом біля підніжжя. Над самою ж дорогою здіймалася міцна камяна башта з важенною прочиненою брамою, крізь яку й мав пройти кожен, хто хотів утрапити до міста.
Біля брами стояло двоє здоровенних дядьків у шоломах і кольчугах, із двосічними мечами при поясі.
«Кінозйомка», спробував заспокоїти себе Віка, але тут же відкинув цю рятівну думку, бо не було поруч машин із різним кінозйомочним начинням, ні юпітерів, не було гримерів у білих халатах, операторського візка, ані навіть зівак.
Сповнений жалю до самого себе за незбагненність, що перед нею опинився віч-на-віч, хлопець стишив ходу, коли це один із вартових ступив до нього й проказав:
Ти хто єси?
Розділ II
Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:
Е-е-е Мне-е-е скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.
Що-що? перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глянув на товариша.
Той дивився на Віку з прихованою недовірою.
То хто ж ти такий? вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.
Я Віка. Вчуся в школі зацьковано почав пояснювати бідолаха. Іду додому.
Додому? встряв у розмову другий охоронець. То ти тут живеш? У нашому місті?
Тут, тут, закивав енергійно хлопяк. На Бочар-ній, поруч із молочним магазином. Знаєте отако від скверика праворуч?