Поруч із Кандибами стояв Гриць Мороз із дітьми. Розуміючи, що ніякі слова не заспокоять згорьовану Єву, він лише мовчки спостерігав за цією сценою, час від часу оглядаючись навкруги. Здавалося, серед тих, хто тут зібрався, не було жодного байдужого, хто не пройнявся б тривогою. Григорій поглянув на Тому Білецького. Їхні погляди зустрілися. В очах сусіда Мороз нічого, окрім розгубленості, не прочитав. Як і решта односельців, Тома також виявився захопленим зненацька звісткою про війну з Росією. Щоправда, саме до нього ні у кого ні у мобілізованих, ні у рідних мобілізованих, ні, тим більше, у комісії претензій не було ніяких: не російський цар оголосив цісарю війну, а навпаки, тому з висновками вирішили зачекати.
Коли ж прощання, на думку комісії, затягнулось, єдиний у її складі офіцер уже літній фенріх із однією зірочкою на комірі гучно наказав мобілізованим сідати на підводу.
Голосіння досягло свого піку, але якось одразу спало, неначе рідні не забажали більше витрачати сили та час на даремні речі. Семен Кандиба грубо відірвав од себе Єву, поцілував заплакану сестру, по черзі підняв на руки синів. Потім обернувся до Мороза.
Вуйку Грицю почав він, але той його перебив.
За своїх не хвилюйся, заспокоїв Григорій. Не покину.
Дякую! розчулено мовив Семен.
Ти, головне, бережи себе. Хай усіх вас береже Господь!
Він перехрестив Семена, як минулої осені хрестив у дорогу сина Олексу, і поцілував у лоба. Семен востаннє обняв Єву і першим сів на воза. Інші двоє також похапцем попрощалися зі своїми рідними та примостилися поруч. Їм належало так їхати до Камянки, де дислокувався полк уланів, у якому колись служив Семен, а далі Яків Смоляр та Роман Панас прямуватимуть уже вдвох їхній піхотний полк розташовувався значно східніше.
Жінки рушили за фірами, але, пройшовши сотню метрів, зупинилися. Повертатися до села не спішили, почекали, коли рідних їм людей заховає густа зелень придорожніх кущів, лише затим важко рушили назад. Селяни здебільшого вже розійшлися домів, на вулиці лишилися тільки ті, хто відрядив своїх на війну. Залишився стояти і Григорій Мороз із дітьми. Разом із Ганною, сестрою Семена, що тримала на руках молодшого племінника, він терпляче чекав на Єву. А та, наче мара, підійшла до них, для чогось обняла Марту і заголосила.
Тут Григорій Мороз згадав, що він тут найстарший і чи не єдиний чоловік, тому, поклавши руку на голову Єви, сказав:
Хведьку, завтра з самого ранку поїдеш до Камінки. Взнаєш, що з Семком.
Добре, тату!
Я поїду з тобою! озвалася Єва.
Поїде Хведько! тоном, що не передбачав заперечення, мовив старий Мороз. Не думаю, що твоєму Семкові сподобається знову слухати твій плач. А Хведько все перекаже і йому, і тобі
Тоді я приготую щось попоїсти.
Нічого не готуй! Віднині твій Семко на утриманні самого цісаря!
Такі слова аж ніяк не припали до душі Єві Кандибі, але вона нічого не сказала. Лише взяла старшого сина Гриця за руку і пошкандибала до брички, котрою сьогодні востаннє їздив чоловік. Вона почекала, коли сядуть братова з молодшим Івасем, і лише потім поїхала до себе на хутір.
Григорій Мороз подививсь їм услід, потім звернувся до сина:
Поїдеш із самого ранку! Взнаєш про Семка і не мешкай. Зразу назад. Треба обмолотити пшеницю. Хто знає, як там буде потім! Кордон близько.
Зроблю! з готовністю відказав Федір.
Краєм ока він зауважив, як з-під стріхи стайні йому подає сигнали Андрій. Батько також помітив молодшого Валька, але нічого не сказав.
Я зараз! мовив Федір.
Не затримуйся! Вдома роботи непочатий край!
Федір підійшов до Андрія Валька. Той подав руку.
Ну? запитав він. Вирішив? Чи передумав?
Федір для вірності озирнувся. Нікого, хто міг би чути їхню розмову, не було.
Не передумав, жорстко відповів він. Але давай почекаємо трохи.
Та що тут чекати? відказав Андрій. Наберуть військо без нас, куди нам тоді пристати? А воювати за австріяків я не буду.
Я також хочу потрапити до наших, але на гумні лежать необмолочені снопи. Наші і Кандиб. Тато самі не впораються. З Василя, сам знаєш, помочі поки що ніякої. Помолотимо пшеницю тоді й вирушимо! До того ж завтра я їду до Камінки, розвідаю що до чого. А там і визначимо день.
Слова Федора дещо остудили запальний норов Андрія. Він був на рік старший друга, але завжди прислухався до думки того.