«А де перебуватиме собака?» — запитав герой. «Ш-шо?» «Де… пе… ре… бу… ва… ти… ме… ваш… пес?» «Не розумію». «Я боюся собак, — сказав він, — у мене вже були погані трафунки з ними». Я переклав це Дєду, який все ше подрімував. «Ніхто у світі не боїться псин», — сказав Дєд. «Він каже, що ніхто у всьому світі собак не боїться». Тоді герой підняв сорочку й показав мені залишки рани. «Це зосталося від укусу собаки», — попередив він. «Шо зосталося?» «Оце». «Шо?» «Оця-от річ». «Шо за річ?» «Отут. Оцей шрам, подібний на дві перехрещені лінії». «Не бачу нічого». «Тут», — сказав герой. «Де?» «Ну от же», — сказав він знову, і тоді я теж сказав: «Ага, так», — хоча насправді я нічорта не побачив. «І моя мама боїться собак». «То й шо?» «Ну, от і я боюся собак, і нічого не можу з цим вдіяти». Тепер я розумів ситуацію. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший повинен їхати з нами на передньому сидінні», — сказав я Дєду. «Та лізьте ж нарешті в цю довбану машину!» — крикнув Дєд, втрачаючи увесь свій сонний спокій. «Сучка і єврей поїдуть на задньому сидінні, хіба там мало місця для них обох?» Чесно кажучи, там було мало місця і для одного. «Що ж робити?» — спитав герой, боячись наблизитися до машини, доки Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз до крові свого хвоста на задньому сидінні.
Книга повторюваних снІв, 1791
Янкель Д. дізнався про щасливу звістку, коли Приземлені якраз провадили свою недільну службу.
Найважливіше пам'ятати,— звертався фермер-нарколептик Дідль С. до громади, котра розташувалася тут-таки на подушках у його вітальні. (Вірні Приземленої Синагоги мандрували від одного конґреґанта до іншого, змінюючи місце молитви кожної Суботи).
Пам'ятати що?— перепитав шкільний учитель Цадик П., з кожним словом збиваючи довкола себе хмари жовтого крейдяного пилу.
Це не має значення, —провадив Дідль, —зовсім не має. Головне взагалі пам'ятати. Це просто акт пам'ятання, процес пам'ятання, визнання нашого минулого… Спогади— то малі молитви до Бога, якщо лиш ми віримо в такі речі… Десь щось про це вже сказано, здається, сказано… Щойно я тримав пальця на цих рядках… Клянусь, щойно я бачив цей вислів. Хтось бачив десь нашуКнигу Минулого?Хвилину тому я мав у руках попередній том… От же ж лайно яке!… Хтось підкаже мені, на чому я спинився? Ну от, я вже зовсім заплутався і збився, у своїй хаті я вічно все зіпсую —
Пам'ять, —підказала вічна жалібниця Шанда, однак Дідль зненацька глибоко заснув. Вона поторсала його і прошепотіла:Пам'ять.
Ага, ось де ми,— продовжив він, ретельно перетасовуючи купу паперів на кришці своєї кафедри, котра насправді була колись кліткою для курчаток.Пам'ять. Пам'ять і відтворення. І сни, звісно. Хіба наше неспання не є інтерпретацією наших снів? І хіба сни не є інтерпретацією нашого неспання? Коло з кіл! Сни, так? Ні? Так. Так, адже це перша Субота. Перша в цьому місяці. А якщо це перша Субота місяця, то ми повинні внести доповнення у нашуКнигу Повторюваних Снів.Так? Хто наважиться сказати, що я все знову зіпсував?
У мене був сон, цікавіший, ніж: усі решта за ці два останніх тижні, —сказала Лілла Ф., спадкоємиця найпершого Приземленого, котрий зрікся Великої Книги.
Чудово, —промовив Дідль, дістаючи Четвертий ТомКниги Повторюваних Снівіз саморобного ковчега, котрий насправді був дров'яною піччю.
Я також бачив сни, —докинув Шлойм, — Інавіть кілька.
І до мене приходить той самий сон, —підхопив Янкель.
Чудово, —знову сказав Дідль, —мине зовсім мало часу, і ми закінчимо цей том!
Але спершу, —нагадала пошепки Шанда, —ми повинні пригадати записи останнього місяця.
Але спершу, —промовив Дідль, входячи в роль рабина, —ми повинні пригадати записи останнього місяця. Треба повернутися назад, щоби рухатися вперед.