Як зясувалося, тими, хто захотів, щоб про нього знав «сам Гетьман», виявилися чи не всі прихожани церкви Святої Трійці. Щоправда, записували лише чоловіків і лише по одному з сімї. Іван Кандиба похмуро спостерігав за чималенькою чергою до столика, за яким сидів напарник адвоката Середи, і на його обличчі Василь Мороз помітив сумніви.
Щось не так, вуйку Іване? запитав він.
Я завжди тікав від всякої політики, Василю. Особливо тут, в Америці. Я приїхав до Чикаго, щоб заробити й прогодувати свою родину. Як би ти знав, що тут було, коли у нас вдома вибухнула війна! Скільки тут зразу стало товариств: «Січ», «Україна», «Самостійна Україна» Сварилися так, що й війни не треба! говорив Кандиба і признався: Не люблю політики! А тут політика!
Та гетьман поможе нам! заперечив Василь.
Він крадькома подивився на чергу, неначе боявся, що йому не вистачить місця у списках. Цей погляд запримітив Кандиба.
Станемо! сказав він і повів молодшого товариша до інших.
Черга просувалася досить швидко.
Зараз найголовніше щоб нам помогли! говорив Кандиба. Я навіть готовий стерпіти те, що маю стати гетьманцем.
Але Василеві Морозу було однаково, ким він стане. Зараз він хапався за будь-яку соломинку, щоб хоч якось забезпечити свою родину. Тому, коли до нього дійшла черга, він був готовий на все.
Як вас звати? запитав незнайомий «писар».
Мороз Василь! відповів він.
Звідки ви приїхали? було наступне запитання.
З Польщі. Львівське воєводство, Камянський повіт, ґміна Вишів.
Писар акуратно записав це у зошит.
Скільки вам років?
Двадцять сім.
Сімя є?
Так, жінка Анна і двоє дочок.
Працюєте?
Ні.
Записавши це, писар сказав «Добре!» і жестом попросив Василя відійти вбік. До столика приступив Іван Кандиба.
Мороз не став чекати, коли звільниться односелець, а одразу підійшов до своїх. Анна з дітьми стояла разом з жінкою Івана Кандиби. Дві її дочки значно старші, ніж Олусь і Марта, з нетерпінням споглядали за татом, коли він також підійде.
Василь узяв на руки старшу Олусь, аж тут підійшов і Кандиба. Його дружина, подивившись на невдоволене обличчя чоловіка, запитала:
Не записали?
Іван махнув рукою.
Записали! Але казали, щоб на поміч одразу не чекав нас із Василем тільки на тижні звільнили. Спочатку поможуть тому-таки Степанові, бо він уже більше місяця сидить вдома. А там і до нас дійде черга!
То чого ти переживаєш?
Та не подобається мені, що спочатку той адвокат говорив про свою партію, а вже потім про поміч нам! Але нічого не поробиш їсти хочуть всі!
А може, якусь роботу здибемо? обережно сказала Анна.
Але знайти роботу було не так просто. Кінець року відзначився ще більшим ростом безробіття, і надія на хоч якийсь заробіток зникла остаточно. Не було роботи навіть у невеликих магазинчиках, де безробітні раніше заробляли декілька доларів перенесенням ящиків з товарами. Щоб не платити на сторону, власники самі зайнялися розвантажуванням товару. Щоправда, навіть такої роботи ставало все менше.
А наприкінці року Василь Мороз уперше став у довжелезну чергу за безплатним обідом.
1930 рік
4
Після складання іспитів Григорій Кандиба додому не поїхав, як це бувало кожного літа. На відміну від попередніх років, його шлях лежав не до залізничної станції Камянки і вже потім якоюсь випадковою фірою до Перетина, а до непримітного села Осмолода у Станіславівському воєводстві. Поїхати до пластової оселі на горі Сокіл запропонував Григорію провідник юнацької ланки ОУН Мирон Ганіткевич, з котрим Кандиба спілкувався найбільше. Разом з перетинцем вирішив провести ферії[6] і його однокурсник Василь Ваврук. Вони були однолітками, разом вчилися у вчительській семінарії Сокаля. На відміну від Григорія, Василь був місцевий, із села неподалік Сокаля і декілька разів запрошував Кандибу до себе додому. Разом вони належали до ОУН, причому Василя привів Ганіткевич.
Центр пластового таборування розташувався на схилах гори Сокіл. Це місце було вибране невипадково. Свого часу голова «Пласту» Іван Чмола запропонував організувати «Табір праці та інструкторства». Він же був ініціатором того, щоб звернутися за допомогою до Митрополита Андрея Шептицького. Вислухавши делегацію, предстоятель Церкви подарував організації, котрою, власне, й опікувався, поляну під горою Сокіл. Місце таборування виявилося зручним з декількох причин: було далеко від основних місць перебування польської поліції і, навпаки, близько від літньої резиденції Митрополита в урочищі Підлютне. Оскільки пластуни прибували до своєї оселі зазвичай влітку, коли там звичайно відпочивав Шептицький, то це було ще однією пересторогою безпеки: поляки не ризикували щось робити проти Митрополита. «Пласт» вони поки що терпіли, але на Волині він ось уже другий рік під забороною.