Василь не міг вирішити, як він скаже Анні про те, що більше не приноситиме додому грошей, але виявилося, що дружина все знає від сусідів. Вона лише погладила чоловіка по руці й тихо сказала:
Все буде добре! Не ми одні!
Василь сумно подивився на ліжко, де мирно посопували маленькі донечки. Старшу трирічну Олусь назвали на честь господині, де Анна працювала прислугою. Господарі досить-таки приязно ставилися до галичанки, тому про них в Анни залишилися тільки приємні спогади. Молодша на рік Марта точна копія своєї тітки. Зараз Василеві треба було думати, як їх прогодувати.
Я завтра піду до Ведемайерів і попрошуся на роботу, говорила Анна.
До народження дочок вона працювала у німецьких іммігрантів.
Василь скрушно похитав головою.
Не думаю, що вони знову тебе приймуть, сказав він. Фрідріх Ведемайер сильно погорів на біржі. Боюся, що вони просто не матимуть, чим тобі платити.
Та хоч якусь їду приноситиму! Усе ж ліпше, ніж безплатна зупа!
Згадавши недавню розмову з Іваном Кандибою, Василь похмурнів.
Але поки що у них були гроші, щоб хоча б діти не відчували нехватку у їжі. Тут Морозам допомогла привезена ще з Галичини звичка тримати гроші вдома, а не довіряти їх банкам. Після того як країною прокотилася хвиля банкрутств, здавалося, «бетонних» банків, люди кинулися забирати свої вклади. Не завжди вони встигали це зробити до того, як на дверях установи зявлялася табличка, яка сповіщала, що банк не в змозі виплатити гроші.
Тим не менше наступного дня Анна залишила Василеві дочок і відправилася до району, де жили Ведемайери. Щоправда, повернулася досить швидко і вже з порогу Василь зрозумів, що трапилося так, як він і передбачав. Анна розказала, що мала розмову з фрау Ведемайер, і та з жалем змушена була відмовити їй, адже її чоловік не просто «сильно погорів» на біржі він геть розорився, і родина вже почала підшуковувати собі інше помешкання не таке велике і у менш багатому районі.
Найближчої неділі Морози пішли до церкви (зрештою, вони це робили постійно). Як і передбачав Іван Кандиба, після відправи священник попросив залишитися тих, хто втратив роботу. Таких виявилося досить багато, але, зрештою, залишилися всі: ніхто не був упевнений у тому, що наступної неділі не приєднається до невдах.
Священник представив адвоката, який спеціально приїхав з канадського Торонто. Ним виявився доволі молодий чоловік, але, на здивування прихожан, що лишилися, був українцем і звали його Григорій Середа. До того всі адвокати, до яких вряди-годи змушені були звертатися українські іммігранти, були євреї або ж німці. Українців серед такої категорії раніше не було.
Тому всі з цікавістю приготувалися слухати, що скаже адвокат.
Дорогі парафіяни! говорив він. Певно, ви чекаєте від мене якихось слів, що заспокоять вас. Мушу вас розчарувати: у мене нема таких слів! Уся Америка зараз у такому стані, в якому є ваше Чикаго. По всій країні закриваються заводи, людей виганяють на вулицю. Безробітних стає щодня більше.
Прихожани церкви похмуро слухали приїжджого адвоката. Якщо він і хотів дати їм хоч якусь надію, то зовсім не вмів цього робити.
Тоді чим ви нам можете помогти? пролунав грубий хриплий голос праворуч від Василя Мороза.
Він належав Степанові Хмілю зі Збаража. Степан побував на різних пагорбах і став чи не першим серед прихожан, що втратив роботу вже після жовтня. Відтоді всі його намагання влаштуватися хоч десь закінчувалися невдачею, а після того як безробіття у місті стало масовим, узагалі покинув ці спроби.
Ви самі можете собі допомогти, відказав Григорій Середа. По всіх містах, де живуть наші люди, вони збираються разом і чим можуть помагають один одному. Ніхто не був готовий до такого, але тепер треба це робити. Я представляю Канадську Січову Організацію. Хоч головні органи є в Канаді, але і в Америці нас тоже багато. Ми стоїмо на ідеї української гетьманської держави з Павлом Скоропадським. Гетьман дуже переймається становищем українців, які опинилися у такому тяжкому стані, і скільки може помагає нам. Певно, що всім помогти він аж ніяк не може, але і ми самі можемо щось зробити.
А що саме? пролунало запитання.
Насамперед ми маємо знати, хто на нинішній день найбільше потребує помочі. Певно, що то є ті, хто вже давно втратив роботу і хто має малих дітей. Кажу ж, наша каса не є великою, але найбідніших ми можемо хоч якось підтримати. Але нам варто знати про всіх і тих, хто ще нині має роботу: то для того, щоб ми знали, коли хтось стане безробітним. Тих, хто бажає пристати на мої слова, ми зараз запишемо і вже будемо мати на увазі. Дай, Боже, щоб вам не знадобилася наша поміч, але треба бути готовим до всього!