А тепер капітан шкодував і гарячково думав, де б роздобути ту фотографію. Його осяйнуло: «Ну звісно! Наш помічник коменданта» І він тут же набрав товариша з бюро пропусків: «Іванич, а принеси-но мені паспорт нашої гості, ти ж пропуск їй зробив на корабель?». «Щось пішло не по плану?» почув у відповідь схвильований голос товариша. «Ні, просто хочу ознайомитись. Можна?». «Щось придумаємо. До ранку терпить?» пробурчав Іванич, котрий вже, мабуть, солодко спав в обіймах непристойно молодої дружини, коли йому зателефонував командир пятої БЧ. «Краще зараз», сталевим голосом відповів Михайло Сергійович. «Наказуєш мені? лукаво в слухавку проспівав Іванич. Однак потім відразу додав: Чекай, зараз».
«Лемкиня і начальник Колими»Помічник коменданта Біломорської військово-морської бази Північного флоту був вже немолодим, пятидесятитрьохрічним, колишнім начальником одного з безлічі виправно-трудових лагерів на Колимі, а до того смершівцем. Однак, що не характерно, досить незкурвленим. На імя його ніхто не звав, лише Іванич. Він сам попросив його так називати, хоча хлопці спочатку ніяковіли від такої фамільярності щодо людини, що вела картотеку у бюро пропусків на різні військові обєкти бази, тобто займала чільну ланку цепного канату їхньої злагодженої системи ВМФ. Адже збір і контроль над інформацією про військових і навіть цивільних осіб на базі вівся Іваничем педантично і точно.
З Іваничем, котрого побоювались інші моряки, Михайло Сергійович зійшовся відразу. У них було багато чого спільного. По-перше, той був його сусідом в ДОСі. По-друге, хоча Іванич і не був родом зі столиці УРСР, як Михайло, а походив з якогось глухого волинського села, інших земляків у командира пятої БЧ на базі не було. І найголовніше: після фатальної для карєри спецназівця-енкаведиста помилки, коли Іванич ще в сорок другому напився через розстріл першої дружини і провалив операцію, чоловік взагалі не вживав. І ось це стало вирішальним фактором: з Михайла Сергійовича травяний збір, з Іванича розповіді про оперативні заходи контррозвідувальної діяльності щодо пошуку фашистських диверсантів та їхніх спільників на території Західної України.
Ще з самого початку їхнього квартирування в Сєвєродвінську, з осені 1960-го, помічник коменданта за тонізуючим збором трав з лимонником і мятою повідав свою печальну історію.
Іваничу ледь перевалило за тридцять, коли його кохану ластівку, чарівну дівчинку, його смереку лемківського роду з синіми-пресиніми, немов волошки, очима розстріляли такі ж самі енкаведисти, яким був він сам, в тюрмі на Лонцького. Взяли її за статтею 54 Карного кодексу УРСР[14], а ліквідували згідно меркулівського[15] наказу 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх вязнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.
Цифри Ті завжди заміняли в СРСР людський фактор. Адже не так страшно у звіті Філліпову було написати, що, хоча згідно з «Планом евакуації» депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч заарештованих (для цього начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан держбезпеки Філіппов особисто виділив наказом 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6800 вязнів), евакуювали лише 1822 арештантів. Дочищали те, чого не зробила єжовщина. Одним більше, одним менше І завжди менше, краще ж менше? Чого тащити цих доходяг аж до непролазних хащів Сибіру, аж на Колиму? Всіх цих євреїв, лемків, просвітян, народників в смішних недолугих вишиванках і просто людисьок. Одиничок. А земля всіх прийме. Як ноликів.
Іванича при всій цій вакханалії тоді у Львові не було. В СМЕРШі операція тривала за операцією в пекельні часи війни.
Залишилась дочка, Таня, потягуючи збір холоднокровно мовив Іванич, після розповіді про те, як став вдівцем.
Ух, видихнув Михайло. Мені шкода, Іваничу. Не знав А за що?
Бо була лемкинею. І батько її з львівської Просвіти
І за це..?
Слухай. Тривала війна. Спецслужби не встигали зі своєю перлюстрацією[16], з усим тим лайном А там листи на лемківській. Хіба розбереш, що там в них написано? Львів тоді тільки звільнили від фашистських окупантів. Ріки крові просвітників та інших інакомислячих, іноземців, неугодних текли тоді по його бруківці
І як ти після цього кхм служив? Михайло Сергійович зковтнув.