Вихідці з одвічних сутінок, вони не задовольнилися б тепер і сотнями сонць, жителі вузеньких вуличок та тупих коротких завулків, вони мислили нині лише всесвітніми масштабами, і якийсь Іван чи Микола, з сухарем в одній кишені й обоймою патронів у другій, у вітрами підбитій шинельці, в черевиках, що трималися на чесному слові, пер проти всього світу, затиснувши в руках гвинтівку, і до нього не підступайся із меншим, аніж світова революція.
Все для них було вирішене, все пізнане, раз і назавжди, з такою наївною і геніальною водночас простотою, що культурній, високоцивілізованій, оміщаненій Європі лишалося тільки дивуватися, жахатись, захоплюватись і молити своїх захирілих божків, щоб отим божевільним і справді не вдалося роздмухати «пожар міровой».
Отакі були Федькові знайомі, що приходили разом із ним «заморити червяка», наводячи на маму й сестер тиху паніку.
Але, окрім цих небажаних та незваних гостей, появлялися в їхній хаті й інші гості, яким були раді і тато, і мама, і Таня.
Майже щотижня навідувався Віталій. Приїздив у маленьких санчатах, власноручно тримаючи віжки: наймит його, збаламучений революцією, подався до «краснопузих», мало що не до Федькових товаришів.
Дівер заїжджав прямо на подвіря, зіскакував на сніг високий, ставний, вродливий, більше схожий на офіцера, аніж на священника, сам розпрягав коня, заводив до стайні.
Ми б уже, Віталію, самі, бідкалася мама, метушачись коло шанованого гостя. Ви б уже йшли прямо до хати.
Нічого, мамо, ви не турбуйтеся, відповідав весело зять. Ось кінь трохи охолоне, а потім Таня напоїть його, а тоді вже й підемо до хати Ну, як тато?
Ой, погано йому, сердезі, погано починала свою тужливу пісеньку мама, Таня ж хапала відро і вітром мчала до колодязя: вона завжди рада була прислужитися діверові.
Обледенілий зруб горів проти сонця, наче велетенський діамант. Весело скрипів журавель, опускаючи довжелезного дзьоба в темне провалля, дзвеніла, стікаючи з повного відра, вода, так наче вона на льоту замерзала і падала на чорне блискуче дно вже крижаними кульками. Таня швидко перебирала руками по гладкій, відполірованій тисячами долонь деревині, перехилившись, хапала за мокру дужку відро, бігла до стайні.
Вже принесла видихає вона, сяючи на гостя радісними очима.
Чого ж ти отак бігла, шалапутна! докоряє їй мама. Влетіла, як той вітер, у мене аж серце з переляку зайшлося!
А вам, Таню, кланялися.
Хто?
Оксен.
Наморщивши лоба, Таня намагається пригадати, де вона чула це імя.
А памятаєте, як ви влітку їздили в Яреськи?.. Сусіда свого памятаєте?
Аж тепер пригадує Таня ласкаво-уважні очі, тихий голос, пшеничні вуса.
Чомусь він став часто вас ізгадувати, каже далі лукаво дівер. Як зустрінемось, так і питає про оту гарну панночку, що сиділа з ним поруч.
Тут уже зацікавлюється й мама. Починає допитуватися, хто він такий, той Оксен, чи молодий, чи одружений, і Таня рада цьому маминому втручанню, бо паленіє вже так, що хоч багаття об неї розпалюй
Оцю свою здатність червоніти до сліз Таня дуже ненавиділа і не менш мучилась нею. Ще в дитинстві Федько не раз доводив її до плачу. Коли йому було нудно, він завжди приставав до сестри: «Таню, почервоній!»
І Таня відразу ж починала червоніти. Займалися щоки, червона фарба розтікалася по обличчю, хлюпала аж на шию, їй здавалося, що в неї вже червоніють і спина, і руки, а клятий Федько все чіпляється до неї: «Дужче, Таню! Дужче!»
Тоді Таня, не витримавши, з ревом кидалась на брата, а він із сатанинським реготом утікав від сестри
Відвернувшись од дівера, Таня вийшла надвір. Настрій її був геть зіпсований. І чого він пристає до неї? Що йому треба?
Мала таку злість на отого отого діверового знайомого, що, коли б він оце був тут, вона підійшла б до нього і суворо спитала б: «Слухайте, ви!.. Чого ви від мене хочете? Я ж вас не чіпаю!»
Хай би спробував щось їй сказати після цього!
Щоб показати діверові, як він її образив отим недоречним привітанням, довго не заходила до хати. Взяла деревяну лопату й давай розчищати стежку від колодязя на город. Кидала сніг направо й наліво, і він здіймався біленьким пилком, тихо плив у застиглому на морозі повітрі, вигравав маленькими райдугами проти яскравого, зледенілого сонця.
І думала про Олега.
Була на нього теж трохи ображена, хоч добре розуміла, що він ніскільки не винен Що він у тому не винен Що не приходить до неї щодня, не зустрічає на вулиці, не бере ласкаво за руку й не каже: «Яка ви, Таню, сьогодні гарна!» Що їй самій нудно, сумно до сліз, що вона іноді аж задихається від бездумного оцього життя і вже навіть найцікавіша книжка не може розраяти та потішити її.